— Як ви познайомилися з Палагнюком?
— Миколою Мазуром? Ми з ним земляки. Він на лікуванні тоді перебував. У Кабулі. А я в профспілках. Ми провідували наших. Інколи й чергували в палатах. З автоматами в руках. Кожний по дві години.
— Який він із себе? Що ви можете про нього сказати?
— Чесний хлопець. Чесний і сміливий. Це йому шкодило.
— Чому?
— Говорив, що думав. Казав: не потрібна нам ця війна… Протестував. Не викручувався, як інші. Не симулював. А погубив його язик. Нестриманість. Ви знаєте, що таке профспілки в Афганістані?
— Здогадуюсь.
— Так. Це все працівники кадебе.
— Ви теж працівник?
— Так. Колишній. Позаштатний. Інакше за кордон не брали. Я закінчив юридичний. Вдень працював, ночами чергував. У готелях «Інтуриста».
— Доносили?
— Доносив, капітане. Всі тоді доносили. На Мазура не доніс. Любив я його. Просто попередив. Ляпатимеш язиком — одне з двох: не вб’ють моджахеди — наші вб’ють… Убили його наші… Так говорили. Смерть загадкова. Виписали з госпіталю і одразу в «секрет». З лейтенантом Бордонісом. Альберт, здається. Темний тип із Одеси… На цигана схожий… Писався українцем. Цей Бордоніс Миколу й пришив. Дуже вже вислужувався. Хотілось йому Київ завоювати. Ну і, ще так говорили, Галю.
— А хто така Галя?
— Наречена Мазура. Він постійно носив її фото біля серця. У госпіталі карточка стояла на тумбочці… Все милувався нею… Милувався і Бордоніс. Цинічно казав: «Уб’ють тебе, Колю… Я на Галі женюсь». Микола відповідав: «Не уб’ють! Я в Бога вірую! В маму! Мене не можуть убити…» «Тут уже не одного віруючого моджахеди поклали». «А мене не вб’ють! Я відчуваю». «Що, перетягнеш кордон?!» «Ні, — казав Микола. — І кордон не перетягуватиму. От вірю, і все. Чого пристав?» І вбили. Капітан Марченко вбив. Ну, не він власноручно. Убив таки Бордоніс. Але Марченко наказав… Вони не одного нашого поклали. За язики… Все вислужувались і вислужились… Марченко став майором. Лейтенант Бордоніс — старшим. Перший того ж року у Нью-Йорк поїхав. Другий у Київ… Далі я їхньої долі не знаю… Мене перекинули до Монголії. Потім в Анголу… Заробив на дві автомашини. На дружину купив «шестірку». На себе — ГАЗ-2410. Маю квартиру. Дачу. І одного сина… Ось і вся біографія. У давніх знайомих попросився в Німеччину. Незабаром узяли.
— Також із «профспілок»?
— З «профспілок»… Я, як юрист… Ну, у мене тільки диплом юриста… А так…
— Зрозуміло… Ви б Мазура зараз упізнали?
— А чого ж… Скільки б це йому зараз стукнуло… Двадцять вісім. Десь так. Загинув він улітку 84-го. У вісімдесят п’ятому я вже в Улан-Баторі жив… Ну, звичайно…
— І ви більше про Мазура нічого не чули?
— Чув… Але я в те не вірю…
— Що ж ви чули?
— Я ж ще й у Нью-Йорку жив. Ну, не жив, а приїжджав на три місяці. У складі делегації від УРСР на сорок першу сесію Генеральної Асамблеї… Нам не дозволяли тоді ще по Нью-Йорку самим прогулюватися. Ну, а я порушив… Пішов сам і водієві не сказав, яким маршрутом. Якщо чесно, то закохався. З Коста-Рики делегатку примітив. Нам забороняли знайомитися. Ну, тільки на дипприйомах. Я просто захотів побачити її. І пішов слідом. Ну, як ходять за дівчиною… Знайшов би її — одружився б ще тоді. А так… Ну, як метеорит у небі. Пролетіла. Спалахнула зіркою… І залишила в серці слід… На все життя. Дивні ми люди. От я й пішов за нею. По набережній Іст-Рівер. І десь на повороті, здається, 54 стріт, мені зустрівся Мазур-Палагнюк… Можете уявити мій стан! Я аж оторопів. Він ще й глянув на мене. Я відвернувся. Боявся втратити костариканку. Зайшов в аптеку. Взяв кави. Глянув крізь скляні двері… А на тому місці, де стояв Мазур-Палагнюк, дивлюсь — чорний пес на задніх лапах сидить. Я навіть очі протер. Галюцинація! Нікому про цей випадок не розповідав. Соромився. Оце ви перший, капітане. Треба ж таке. Воскреслий із мертвих!
— А про Палагнюка чули?
— Чув і про Палагнюка. Ніби виступав він перед будинком ООН. Разом з афганцем, його прибрали. Наші ж таки. Одні кажуть, водій заступника міністра. Теперішнього. Він тоді був завідуючим і членом колегії. Інші — майор Марченко. Десь у Рівердейлі. На площі Щаранського, здається. Був такий російський чи єврейський дисидент. Американці моду взяли по-нашому площі і вулиці називати. Іменами радянських політв’язнів.
Чай охолов. Капітан підняв для чогось кружальце лимона, роздумуючи, їсти його чи взяти шматок шоколаду.
— Налити гарячого?
— Будь ласка, і трохи заварки…
Демчук підвівся.
— Ви що, й не підігріваєте…
— А тут цілодобово гаряча середня конфорка. В Америці час — це гроші.
— Може спробуємо?