— Справді, ти маєш певну слушність… Та коли б було так, як ти кажеш, він би не знищив персонкоду. Чи можливо, щоб той, хто непохитно вірить в янгола-хранителя з усіма його неземними рисами, зважився його… вбити?
— Отож-бо й є! — підхопила Кама. — Я добре знаю Модеста, принаймні знаю, що діється в його голові. Персонкод, на його думку, може служити або силам небесним, або ж пекельним. Третього не може бути. Досі мені здавалося, що Модест схильний варити в перше призначення персонкоду. Тепер, на жаль, треба прийняти й друге.
— Ну, гаразд. Припустімо, що він, розбиваючи персонкод, знищив якогось там дідька, чи, певніше, його інструмент, бо чортів він, певно, теж вважає безсмертними. Ну й що з того? Чи це хоч трохи міняє його становище? Він невдовзі переконається, що вчинок його — безглуздя.
— Мюнх починає боротьбу з нашим світом.
— Вона вже програна. Протягом двох днів він змушений буде капітулювати. Гадаєш, коли він виголодається — не скористається харчовим автоматом, хоча й віритиме, що то диявольська штука?
— Ти не маєш рації. Голодом його не діймеш. Однак не в цьому річ. Я не схильна думати, щоб він спробував почати боротьбу з усім технічним світом. Не в цьому суть справи. Невже не розумієш? Щоб ударити каменем по персонкоду, замало самої відваги… Ми зазнали поразки! Ми всі! І насамперед я. Це вже не тільки неповага до нас, а тверде переконання: ми репрезентуємо те, що вія засуджує. А точніше, що, на його думку, засуджує бог. Я не подарую собі, що звеліла йому чекати, лишила самого. Він просив, аби я повернулась. Йому потрібна була допомога. Тоді ще не все було втрачене. Мікша спохмурнів.
— Ти гадаєш — він уже не повернеться?
Вона кивнула головою.
— Більше того. Я починаю боятися, що Ром має рацію, що справа взагалі безнадійна і без нейрофізіологічної терапії, без вторгнення углиб мозку Мюнха не обійтися. Але Мода йому не віддам. Не віддам! — Кама раптом підвищила голос. — Лишилася ще Калькутта. Гарда напевне мене підтримає. Можливо, ще не все втрачене.
Мікша співчутливо дивився на Каму.
— А може, я помиляюсь? — трохи помовчавши, вже спокійніше мовила вона. — Може, обрала неправильний шлях? Так чи так, це не полегшить працю тим, хто продовжить її після мене. Я все звела нанівець. Все! Я повинна була з ним їхати до Рима.
— Ти, бачу, надто вболіваєш.
— Авжеж. Може, тобі видасться за дивне, але… я прихилилася до нього. Ти скажеш: піддослідний кролик. Що ж, це й справді егоїстично і несерйозно, та я дала собі слово домогтись, аби він повірив у власні сили без фізичного втручання. Я пишалася з кожного успіху й переживала, коли він опинявся перед новим випробуванням. Я вірила в нього.
Запала мовчанка.
Мікша підійшов до вікна й задумливо подивився на призахідне сонце.
— Про що ти думаєш? — спитала Кама.
Він непевно глянув на неї.
— Про тебе… — промовив майже пошепки Стеф. — Бачиш, — казав він далі заклопотано, — йдеться про твої почуття до Модеста. Я думаю, чи можна покохати таку людину.
— Покохати?! — Кама здивовано видивилася на нього.
Мікша збентежився.
— Може, це надто сильне слово. Точніше… відчути приязнь. Чи можна відчути до нього приязнь? Навіть коли б він не був такий неприродний? Адже він убивав, засуджував людей на муки, на смерть!
Кама підійшла до Стефа й сперлася на його плече.
— Бачиш, це все не так. Цей чоловік… ніби хворий. Хворий і дуже нещасний. Він безупинно метається, не знаходить спокою. Щокроку на нього спадають нові удари. Він ніде не може знайти собі місця. Не вміє. Модест жив і досі ще живе в пеклі. У справжньому пеклі самотерзання. Хіба ми, ми, люди XXI століття, усвідомлюємо собі, яка величезна прірва лежить між нами й часом Модеста Мюнха? Хіба ми можемо засуджувати його за те, що він такий, який є? Я власне…
Вона замовкла, докірливо дивлячись на Мікшу.
— Я розумію, — озвався перегодом Стеф і, ніби виправдуючись, додав: — Це все якось… Не знаю сам, що кажу…
— В усьому винна я, — з болем мовила Кама. — Я повинна була заздалегідь передбачити… Тепер уже пізно. Все зведено нанівець.
— Ти перебільшуєш, — Стеф намагався втішити її. — Я гадаю, що Мюнх через два дні повернеться. По-перше, він сам не дасть собі ради, а по-друге, ти для нього більше ніж лікар.
— Не знаю. Часом це спричиняється до зовсім зворотної реакції. А що він сам не дасть собі ради — то теж не слід робити завчасних висновків. Ми з Модестом уже чимало їздили, а він досить тямущий, аби користуватися сучасними здобутками техніки. Мюнх легко засвоює правила гри, хай навіть дошукується в ній невідомо чого. Я боюся, щоб він не накоїв лиха.
— Не встигне. Навряд чи він міг сховатися так, щоб його не можна було знайти протягом двох днів. А втім, що швидше почне “діяти”, то швидше його знайдуть. Скажи, ти й справді не здогадуєшся, де він може бути?
— Здогадуюсь. Саме тому…
— Що ж він може зробити? Навіть коли знищить один або два автомати. Щоб спричинити якусь більшу катастрофу, потрібні солідні технічні знання…
— Я маю на увазі не це. Він надто обережний, аби спробувати враз зруйнувати світ, в якому живе. Навіть якщо вважає його витвором диявола.
— Отже, гадаєш ти, він просто втік од нас?
— Не просто. Він скорше не тікає, а шукає.
— Чого?
— Свого бога. А точніше, відповіді на питання, які хвилюють його дедалі більше.
— То чому ж ти за нього хвилюєшся?
— А ти гадаєш, що відповідь буде така, якої він хоче?
МІСІЯ
Він молився довго і ревно. Сутінки, що огортали каплицю, тьмяний вогник лампади перед вівтарем і глибока тиша навколо заспокоювали після останніх сповнених нервового напруження годин. Модест чувся так, ніби після далекої, втомливої мандрівки повернувся в кляшторні мури, де миру й споглядання не порушує відгомін скороминущого світу.
Часом йому здавалося, що все пережите за останні місяці — лише химерний сон, що ніщо не змінилося, й він, як і багато років тому, самотньо молиться нічної години в костьолі. А проте відчуття реальності раз у раз поверталось до нього й порушувало спокій, що вливався в душу разом із словами молитви. Він хотів забути про світ, який існував за цими мурами, і боявся водночас: а раптом бажання це — гріховна втеча від того, що призначено йому провидінням? Чи те, що він опинився на землі в період нового занепаду — так він називав подумки ці часи, — не випробування? А маже, не тільки випробування, а й місія, що її мусить виконати, попри слабість тіла й духу, коли не хоче зрадити Всевишнього?
Думка ця визрівала в його голові вже кілька тижнів і цілком заволоділа ним зараз.
З якою надією і довір’ям крокував він дванадцять годин тому майданом перед собором. Те, що побачив тут, перевершувало найсміливіші сподівання: ось вона, столиця Петрова,[11] ще прекрасніша, ніж та, що милувала його очі й бентежила душу кілька віків тому. Тоді тільки-но зводили баню собору, не було ще величного портика, сотень статуй святих. Не височів тоді й величезний обеліск з хрестом на вершині.
Собор цілком заполонив увагу Модеста Мюнха. Він майже не дивився на групи людей, як йому здалося — пілігримів, котрі сновигали туди й сюди і щезали серед колон, що обступали майдан Святого Петра.
Він ішов далі й далі, ніби уві сні, і вуста його мимоволі повторювали слова молитви:
— Хай буде царство твоє, хай буде воля твоя як на небі, так і на землі…
Скільки тривала ця мандрівка — не знав. Не усвідомлював також, куди й чого поспішає. Та раптом побачив перед собою вівтар, священика в ризі, що підіймав угору чашу. Смиренно опустився на коліна, і в зсудомленому горлі заклякли слова молитви. То нічого, що відправа різнилася літургією од тієї, до якої він звик у своєму колишньому житті. Вже встиг примиритися з думкою, що час скрізь полишив сліди. Головне — священний зміст відправи лишився той самий.