Стоячи навколішки, пасучи очима кожен рух священика, Мюнх відчував: у ньому зростає прагнення скинути з себе гріховний тягар, що його носить ось уже кілька місяців, через який він не годен приступити до престолу господнього.
Праворуч, під стіною, побачив священика у сповідальні. Ослінчик перед невеличкими ґратами був вільний. Хіба міг він передбачити, що сповідь ця стане для нього новим, ще тяжчим спитком?
Чи так учинив він, як мусив учинити? Чи гнів, що спалахнув у ньому після слів сповідника, був гнів святий? Даючи ляпаса облудному слузі божому, він робив так, як велів йому обов’язок. Одначе…
Та хіба міг він учинити інакше? Хіба міг лишитися байдужим до єресі, проповідуваної священиком у сповідальні? Аби ж він мав певність, що то був лиш єдиний заблудлий брат. А коли їх багато? Коли сатана і тут посіяв свої отруйні зерна? Адже всяк бувало вже, і не раз…
Чому тут якось дивно дивляться на нього? Чому священики після інциденту із сповідником замість підтримати його, мовчки розійшлися? Чому духовні пастирі не відповідають на його запитання, уникають з ним щирої розмови? Навіть той молодий семінарист, якого він спитав про кардинала Лорку і який провів його аж до брами палацу, де міститься Папський Комітет Історичних Наук, на запитання відповідав так ухильно…
А кардинал? Чи він справді був такий заклопотаний, що не міг прийняти його того вечора? Щоправда, він призначив побачення на ранок і запропонував оглянути палац, та коли Мюнх захотів помолитися в каплиці, його покинули тут самого.
Щось дивне діється навколо нього, а що, не може збагнути…
Скрип одчинених дверей і приглушений відгомін кроків урвав плин думок. Хтось повільно йшов до вівтаря, наближався до Модеста. Нарешті зупинився за кілька кроків і важко опустився на ослінчик.
Знову залягла тиша, яку порушувало лише дихання двох людей. Так минуло кілька хвилин. Нарешті Модест, не в змозі погамувати нервової напруги, повернувся.
Поруч нього навколішках стояв старий у довгому ясному вбранні. Була то сутана чи чернеча ряса — цього Мюнх сказати не міг.
— Во ім’я отця і сина і святого духа… — промовив старий латиною, побачивши, що Мюнх обернувся.
— Амінь! — закінчив Модест підводячись.
— Ходімо сюди, до ослону, сину, — сказав старий, показуючи на стеллу.[12] — Тут видніше.
Модест не зразу послухався — сів лише тоді, як йому нагадали вдруге.
— Ти хочеш побачитися з кардиналом Лоркою?
— Це ви, ваша еміненція? — прошепотів Мюінх, вдивляючись в обличчя старого.
— Ні. Я не кардинал Лорка. Він прийме тебе завтра. Але скажи, про що ти хотів з ним говорити?
Модест стурбовано заховався.
— Я… — почав він і замовк. Потім швидко й безладно заговорив: — Я… отче високоповажаний, я не знаю. Я бачу, але не розумію… Я чую, але вухам своїм не вірю… Усе це… Цей світ… Я не знаю… Може, я помиляюсь… Але ж… Отче, я боюся!..
Він раптом замовк.
— Чого ти боїшся, сину? Відкрий мені серце, може, я в силі буду допомогти тобі.
Лагідні очі старого з повагою дивились на Модеста.
— Так, отче. Душа моя квола й потребує допомоги.
— Казали, що ти був на месі…
— Так, був. Повідай мені, високоповажаний отче, ти, що, напевне, близько стоїщ до кардинала, може, навіть бачиш інколи еміненцію… Повідай мені: цей світ — світ божий? А церква наша свята? Куди сягає її влада? Невже ж не далі Рима?..
— Бачиш, — зітхнувши мовив старий, — багато чого змінилося. Сьогодні інакше, ніж було колись, коли ти дивився на світ юними очима. Наші завдання стали інші, хоча мета та сама.
— Але ж є священики, епіскопи, кардинали, отець святий!
— Ну, так. Але…
— Чому церква не бореться? Чому дозволяє?
— Що дозволяє, сину?
— Як що, отче?! Адже все не так! Де царство боже на Землі? Чи не далі ми од нього, ніж було досі?
— Не нам міряти шлях, який ще пройти доведеться… Шлях цей далекий, але не такий, як тобі, сину, здається. Одне скажу: не все те, що багато віків ми звикли вважати за конечну прикмету царства божого, правильно розумілось.
— Так, отче. Єретиків і богохульників сила-силенна наплодилася…
— Не про це я мовив. Послухай і зваж те, що я тобі скажу. У житті людини є різні періоди: дитинство, юність, дійшлий вік… Добра мати, що дбає про свою дитину, мусить не раз вести її за руку, бо та ще не дуже розуміє, що добре, а що зле. Поки дитина росте, мати повчанням, наказом, пересторогою, а часом похвалою або й покаранням вказує їй дорогу в житті. Потім настає юність, найважчий для обох час. Дитина починає бунтувати проти материнської влади, хоче бути самостійна, сама доходити розумом, що добре, а що зле. Не має ще досвіду, то помиляється при цьому не раз, і в глибині душі шкодує, що не слухала материнських порад. Але й мати в цей час мусить бути якомога поблажливою, терпеливою. Коли вона не зробить цього — може назавше втратити довір’я дитини. Коли ж дитина нарешті дійде віку, їй треба допомагати лише порадою й пересторогою, додавати духу. Не накази й дозвіл, а власний розум і вміння одрізнити зерно від полови дорогу вказувати мусять… Погано, коли мати надто пізно цю правду збагне…
Старий замовк і замислився.
— Навіщо ти мені про це кажеш, високоповажаний отче? — за мить спитав Мюнх, надаремне силкуючись збагнути почуті слова.
— Навіщо кажу?.. — старий прокинувся від задуми. — Слухай! Колись, ще за сивої давнини, вважали, що людина є і завше буде така, як сотворив її господь. Але це не так. Людство, як і людина, теж має своє дитинство, юність і дійшлий вік… П’ять сторіч тому воно вступило в юність, сьогодні воно починає доходити зрілості.
— Дивно й незбагненно промовляєш ти, отче. Чи не хочеш ти сказати, що саме так мають справдитися заповіти господа нашого, Ісуса Христа, про царство боже? Цього бути не може!
— Ще не настав час. Треба більше любити й більше розуміти… Коли сьогодні світ не з церквою йде, а проти неї, то напевне тому, що надто слабка була воля любові нашої.
— Отче, хіба ж може бути близький богові світ, який вірить тільки в розум? Який не бачить бога й не хоче поклонятися йому, як заповідав Спаситель? Адже написано: “В ніщо оберну мудрість мудрих, а розум розумних одкину! Тому що мудрість світу цього глупство є у бога”.
— Те, чого навчав Христос, — правда віковічна. Вона — дороговказ для тих, хто вірить у Спасителя. Але віковічність правди в її суті, а не в словах. Слова тлумачились по-різному, не завше так, як належало. Часто невідання, як полуда, очі застилало. Інколи й потреба негайна… Тлумачити слова господа нашого річ не проста, великих знань і мудрості вимагає. Ти кажеш, що сьогодні людина вірить лише в розум. Одначе це не так. Невже ти гадаєш, що йдеться про мудрість для мудрості? Розум дозволяє людині вибрати добро й відкинути геть зло.
— Не завше, отче. Єресь часто до розуму апелює… Коли забракне віри, мудрість не допоможе. “Не послав бог сина свого, щоб він судив світ, а щоб світ був спасенний ним. Хто вірить у нього, не буде осуджений. А хто не вірить — той вже осуджений, тому що не вірить в ім’я єдиноутробного сина божого!”
Мюнх замовк, очікувально дивлячись на старого.
— Чому ти не кажеш далі? — спитав старий суворо. — Як далі?
Мюнх збентежився.
— Не пам’ятаю, отче.
— Тоді я тобі пригадаю: “І той тобі суд, що світло з’явилося на світ, але люди дужче полюбили темряву, ніж світло, бо лихі були вчинки їхні. Адже кожен, хто зло чинить, ненавидить світло і не йде на світло, щоб ніхто не огудив діла його. А той, хто правду чинить, приходить до світла, щоб знані були діла його, бо з іменем божим учинені”.