— Найгірше те, що я не знаю сама, як діяти, — зітхнула Кама. — Скажу відверто: я повсякчас тішу себе, що є вихід…
Мелодійний сигнал дзвоника перервав розмову Дівчина вийшла до передпокою й відчинила двері. На порозі стояв Балич.
— Зі мною розмовляв Стеф Чому ти не сказала мені сама? — докірливо запитав він.
Кама збентежилась.
— Заходь, будь ласка, — мовила Кама по хвилі.
Балич зробив кілька ступнів і раптом зупинився.
— Ти мені не довіряєш? — тихо спитав він.
— Не в цім річ. Я боюсь за Мода…
— Розумію. Якщо ти вельми вболіваєш за це, я ладен відмовитись. Заради тебе.
— Але ж… — вона замовкла, бо на дверях з’явився Гарда.
— День добрий, колего! — звернувся він до Рома.
— Ой, даруйте. День добрий, — вклонився лікар, — я, здається, невчасно прийшов.
— Ні. Я вже йду. А як там ваш рапорт?
— Думаю, чи не взяти його назад.
— Чому?
— Гадаю, стане звіту Ками.
— І що це за раптова зміна?!
— Просто обміркував усе…
— Забирати вже пізно. Це несолідно, колего! А втім, робіть, як хочете. Зважте усі “за” і “проти”. А зараз я мушу йти. Зустрінемось в інституті. За півгодини.
— Так, за півгодини, — механічно ствердив Балич.
Вони лишились удвох. Кама пішла до спальні й пакувалася далі. Ром стояв на порозі, вичікувально дивлячись на неї.
— Забрати рапорт було б нерозумно, — нарешті порушила вона прикру мовчанку.
— Кажу відверто — я ладен заради тебе відмовитись од поїздки.
Кама здивовано глянула на нього.
— Тільки заради мене? Це ще більш нерозумно. Твоя присутність необхідна. Я бачу, Стеф усе переплутав. Йшлося лише про політ до Калькутти. Найліпше буде, коли я полечу з Модом сама.
— Найліпше? Не знаю… Адже він психопат.
— Теж незгодна з тобою, — жваво заперечила Кама. — Мод — нормальна людина. Тільки й того, що мислить середньовічними категоріями. Я досліджую його вже кілька місяців…
— Я б йому не довіряв.
— З цим я можу погодитись, — зауважила Кама з ледь помітною іронією. — Ти можеш йому не довіряти. У мене ж інші стосунки.
— Коли говорити відверто… — гнівно почав Балич, але не докінчив. — А коли б з вами полетів Мікша?
— Навіщо?
— Адже ти сама сказала, що Мод Мікші найбільш довіряє.
— Стеф не має часу. А втім, це зовсім непотрібно.
— Правду кажучи, я вже з ним про це розмовляв.
— Ага, ось воно як! Змова! — усміхнулася Кама.
— Змова, — підтвердив Ром. — Ну то як, згодна?
— Це непотрібно. Та коли ви так уже хочете…
— Я йду зараз до Гарди. До зустрічі в Калькутті!
— До зустрічі!
Модест чекав на стартовій доріжці. Кама, попрощавшись з Гардою, готувала машину, від часу до часу поглядаючи на годинник.
Мюнх не приховував збудження.
— Спочатку полетимо до Варшави? — спитав він Каму.
— Авжеж. А звідти літаком до Калькутти.
— І я побачу Індію?..
— Навіть сьогодні. Ти радий?
— Звичайно. Коли стартуємо?
— Скоро. Чекаємо лише на Мікшу
— І він лишиться з нами там?
— Ні. Він мусить одразу повернутися. Але зате ти познайомишся з багатьма іншими цікавими людьми.
Мюнх глянув на неї спідлоба.
— Ми завше мусимо з кимось бути?
— Тебе втомлюють люди? — лагідно спитала Кама. — Щоправда, мене інколи теж.
— Хіба не можна бути десь… далеко від усіх… од усього світу?
— Можна. В горах, у повітрі, на морі…
— У повітрі теж багато людей.
— Це як на яких висотах і трасах. Ось побачиш, коли ми летітимемо літаком міжконтинентального сполучення, навколо нас буде тільки небо й земля.
— Я хотів би вже летіти.
Кама глянула на годинник. Час уже стартувати Куди ж подівся Мікша?..
Вона ще раз глянула на годинник. Якщо вони протягом п’яти хвилин не стартують, доведеться зателефонувати до Варшави, аби змінили програму польоту.
Кама поклала руку на шию й назвала подумки номер Мікшиного телефону. Але він був зайнятий.
Ще раз назвала номер.
— Чи довго? — квапив Модест.
Цієї миті Кама відчула легенький укол телефонного браслета. Швидко підвела руку.
— Нуль, нуль, нуль. Слухаю.
— Камо! — почула вона Мікшин голос.
— Так. Що сталося?
— На жаль…
— Ти не летиш?
— Я щойно дістав виклик з головного управління. Завтра маю подати звіт про наслідки досліджень диполів. Не знаю, що робити?
— Подай звіт!
— Вельми шкодую.
— Не маєш чого. Бажаю успіху.
Кама вимкнула зв’язок.
— Летімо, — сказала вона Модестові й підійшла до машини.
— А Мікша?
— Летимо самі!
В його погляді Кама завважила щиру радість
ЧАКЛУНКА
Мюнх затримався на порозі.
Кабіна скидалася радше на невеличку клубну залу в Інституті мозку, ніж на салони відомих йому повітряних машин. М’який килим на підлозі, низенькі столики, крісла, невеликий автоматичний бар з довгим буфетом і рядом табуретів, полиці з книгами й журналами, шафа з плівками для настільного читання, навіть дві картини на стінах. Усе це опорядження збудило в Мюнха неспокій і пильність.
Модестове вагання не пройшло повз Камину увагу.
— Ти вперше бачиш такий літак, правда? Але ж не кожна повітряна машина має нагадувати сповідальню чи відьмину мітлу, — пожартувала Кама, однак Мюнхове обличчя лишилося поважним і зосередженим. — Досі ти літав тільки на короткі відстані, а це літак далекого радіуса. Можеш почувати себе тут, як вдома. Щоправда, це не найшвидший засіб сполучення, зате надто зручний. Ну, йди! Не бійся.
— Чому ти гадаєш, що я боюсь? — вороже спитав він і ступив у кабіну.
— Я не хотіла тебе образити, — виправдувалась Кама. — Просто я помітила, що ти вагаєшся, і… Коли я завдала тобі прикрощів, пробач мені.
— Це ти… пробач.
Мюнх скинув з плеча дорожню торбу и розгледівся довкола.
— Ми тут самі? — трохи згодом запитав він.
— Авжеж. Самісінькі.
Кама підійшла до невеликого розподільного пульта в глибині кабіни й натисла одну з кнопок.
На екрані з’явилося чоловіче обличчя.
— Ви готові? — почулося коротке питання.
— Так. Можемо стартувати. Коли ми пролітаємо над Гімалаями?
— Десь о дванадцятій двадцять за всесвітнім часом.
— Яка видимість?
— Непогана. Під час польоту над вершинами до заходу сонця лишається п’ятнадцять хвилин. Може, зменшити висоту польоту?
— Саме про це я й хотіла попрохати.
— Прийнято. Чи маєте ще якісь особисті побажання?
— Ні. Дякую.
Чоловік на екрані зробив майже непомітний рух, і тої ж миті розкрита чаша стелі центральної зали аеропорту почала вільно обертатися навколо вертикальної осі.
Модест ступив до виходу, але Кама взяла його за руку й повела до найближчого крісла.
— Сядьмо. Під час розгону краще не ходити по кабіні, — пояснила вона.
Чаша закрилася. У кабіні, щойно сповненій гуркоту, залягла тиша.
— Щасливої дороги, — мовив чоловік на екрані й зник.
Крісла ледь затремтіли, й шереги сріблястих машин, що виднілися крізь прозорі стіни, провалилися кудись униз. Літак набирав швидкість.
Аеропорт зник з поля зору. Натомість показалися розкидані серед зелені промислові споруди й далекі нагромадження висотних житлових ансамблів. Пропливла голуба стрічка Вісли.
— Ну як? Подобається тобі мандрівка? — порушила мовчанку Кама.
— Чому ти збрехала? — замість відповіді спитав Мюнх.
Кама здивовано глянула на нього.
— Збрехала?! Адже я тобі казала, що ця подорож необхідна для твого здоров’я. Окрім того, маєш нагоду познайомитися з невідомим для тебе куточком світу. Ти ж хотів побачити Індію… Туди ми зараз і летимо.