— Ти знаєш… Тобі не вдасться мене ошукати! Я все зрозумів. Зло — в твоєму тілі. Тільки в ньому… Уже ніщо не врятує твого тіла! Але душа безсмертна! її не можна губити! Заклинаю тебе ранами господа нашого! Допоможи мені вигнати сатану з твого тіла! Врятуй свою душу!
— Але ж…
— Кажи за мною: “Во ім’я отця і сина…”
— Але ж, Моде! Я тобі вже не раз пояснювала…
— Ну й що?.. Я знав, ти не можеш молитися!
— Можу, але ж річ не в тім, щоб я повторювала слова молитви. Тобі здається — я посланець пекла. Чаклунка або чортиця. Але це неправда. Я така сама людина, як ти! Як інші люди на Землі!
— Ти брешеш! — хапливо урвав він. — Ти ошукувала мене! Був час, коли мені здавалося, що ти янгол… Але я помилявся. То була омана! Ти вдавала з себе таку, щоб одурманити мене… Закувати в пекельні кайдани! Щоб я думав про тебе і забув про бога, про мету, якій мушу служити!
Спираючись на спутані руки, Кама сіла й опустила ноги на підлогу.
— Вгамуйся! — промовила вона, підвищуючи голос. — Я ніколи тебе не ошукувала. Ти хочеш знати все? То я скажу тобі. Немає ні дияволів, ні янголів! Що б ти не робив, де б ти не шукав — ніде їх не знайдеш!
— Ти брешеш! Я був у чистилищі! Я бачив!
— Я тобі вже казала: ти, напевне, спіткався з якоюсь невідомою цивілізацією, котра відвідала Землю. Якимись істотами, що мешкають в інших світах…
— Він знову промовляє твоїми вустами! — злякано вигукнув Мюнх. — Згинь! Згинь!
— Чого ти хочеш од мене? Щоб я ствердила всі твої вигадки, уявлення давноминулих часів? Саме це була б брехня!
Кама підвелася з крісла, але Мюнх підскочив до неї, вхопив за плечі й повалив на коліна.
— Молися! Проси прощення! Бог наш милосердний… Я хочу тобі добра! Не силуй мене…
— Ти знову мені погрожуєш?
— Я не погрожую, а прошу… Я не хочу цього, — він сховав обличчя в долонях. — Але я не можу інакше…
— Отже, коли я не скажу того, що хочеш почути, ти вб’єш мене? — спитала вона відверто.
Мюнх звів на неї очі і дивився довго, ніби збирався на думках. Коли нарешті обізвався, голос його був стриманий і спокійний, тільки дивний якийсь і мовби незнайомий.
Кама зразу уявила собі, чого мусили зазнавати люди, яких він допитував чотири сторіччя тому. Відчула млость…
— Не розумієш? — докірливо запитав він. — Так, напевне, ти не розумієш… Смерть тіла — це ще не все. Йдеться про душу! Про те, щоб ти покаялась перед смертю… Щоб очистила душу! Щоб шкодувала…
Кама ледве таїла страх. Нишком глянула на хронометр над контрольним пультом. Від моменту старту минуло лише п’ятдесят хвилин. Вона розуміла — треба виграти час, затягти розмову якнайдовше. Апелювати до його сумління не мало сенсу. Лишалося змінити тактику, перейти в наступ.
— Отже, так… — глузливо почала вона. — Смертний вирок уже оголошено. Так чи так, я мушу загинути. Мабуть, ти залюбки спалив би мене на вогнищі. Як чаклунку. Скільки ж ти спалив уже чаклунок?
— А навіщо тобі це знати?
— Я гадаю — тобі буде скрутненько, — промовила вона насмішкувато. — Передовсім нема де, та й ні з чого скласти вогнища…
Кама раптом замовкла, бо Мюнх одвернувся, підійшов до полиці і взяв з неї грубу книжку.
— Ці прокляті книжки…
їй стало сили іронічно посміхнутися й заперечливо похитати головою.
— Ні. Ні мене ти не спалиш, ані цих книжок! Вони неспалимі! Опріч того, звідкіля візьмеш вогонь? Не кажучи вже про те, що, розклавши вогнище в кабіні, ти теж згориш. А це вже буде самогубство. Ти невдало вибрав місце і засоби. Треба було пошукати нагоди деінде!
— Там, на землі, всюди вони. Тут ми самі… Ти сама сказала… А втім, коли б ти могла, то напевне не чекала б… Але ти не можеш. Тут ніхто тобі не допоможе.
— Однак чому ти так уперто доводиш, що не хотів би мене скривдити? Може, тільки тому, що сам нікого не мордував? Це робили за тебе інші, правда? За твоїми наказами. Але сам ти ніколи не бруднив рук. Я розумію твої вагання…
Книжка з гуркотом упала на підлогу.
— Відьма, — просичав він.
Якусь мить Камі здавалося, що Мюнх кинеться на неї, але він знову перемігся. Підійшов до вікна, упав навколішки й почав молитися.
Кама дивилася на годинник. Певно ж, цифри в секундному віконці рухаються надто поволі. Вона пробувала напружити м’язи, аби послабити пута.
Коли б вдалося звільнити руки…
Одначе кожен рух спричиняв страшний біль. Чим же він її спутав? Дівчина огледілась довкола й помітила на буфеті дорожню торбу. Паси було обтято… Поруч на підлозі блищало сталеве лезо. Коли б тільки дістати того ножа!
Обережно, якнайтихіше Кама пересунула коліно, тоді друге. Ще рух, ще один, ще… Поволі наближалася до буфета, раз у раз тривожно поглядаючи на інквізитора, що молився.
Нарешті вола дісталася мети. Перехилилася набік і обережно, навпомацки почала шукати на підлозі ніж. Уже торкнулася його!
Чи шум привернув увагу Мюнха, чи він закінчив молитися, але тої самої миті, як Кама взялася за ніж і спробувала перерізати пута, він нагло підскочив до неї. Миттю вирвав з рук ножа, ухопив Каму за волосся й повалив на підлогу.
Потому, чи соромлячись своєї брутальності, чи під впливом якогось нервового імпульсу, Модест упав перед дівчиною на коліна й обережно, ніби благав пробачення, погладив її волосся.
Кама здригнулася. Мимоволі відхилила голову, а він, одсмикнувши руку й затуливши обличчя, швидко підвівся.
Їй здалося — в очах його блиснули сльози.
— Моде… — благально прошепотіла дівчина.
Їхні погляди зустрілися.
— Не дивися так на мене! Я не хочу! Я не можу! — промовив він здавленим голосом.
— Розв’яжи мені руки, прошу тебе, Моде!
Він знову схилився над нею, торкнувся пут, але одразу ж зі страхом одскочив.
— Що ти зі мною зробила? Ти! Ти!..
Він не скінчив. Склав руки й, притискаючи їх до чола, заговорив тремтливим, уривчастим голосом:
— Боже мій! Слабий я… Дай мені силу!.. Допоможи мені! Дозволь не чути… не бачити… Я мушу… мушу…
Голос його чимдалі слабшав.
Він довго стояв нерухомо, заплющивши очі й низько похиливши голову. Нарешті випростався й огледівся довкола, ніби чогось шукаючи. Запримітив покинуту дорожню торбу. Наблизився, підняв її й поклав на буфет. Почав хапливо, нервово викидати на підлогу речі.
Торба вже майже порожня. Зараз він дивився на викинуту з прозорих конвертів білизну, черевики, туалетні прибори, аптечку, що лежали біля його ніг…
Раптом нахилився й підняв плоский конверт. Там була тонка, протидощова пелерина. Він розгорнув її. Якийсь час роздумував, тоді потягся за ножем. Розрізав пелерину вздовж начетверо і зв’язав щось на кшталт довгої линви.
Спробував на міцність.
Підійшов до Ками. Став над нею й почав в’язати зашморг. Обличчя його знову стало холодне, затяте.
Вона злякано глянула на годинник. До посадки лишалося ще близько півтори години.
— Слухай! — спробувала повести далі гру. — Я маю тебе щось спитати.
— Про що?
— Скажи мені, чому ти хочеш моєї смерті?
— Помре тільки твоє тіло! Зате я врятую твою душу. Це головна мета. Я гадаю, мені це вдасться. Я змушу тебе покаятись у всьому…
— За віщо ти мене так ненавидиш?
— Я тебе ненавиджу? — обурливо заперечив Мюнх. — Навпаки! Я вболіваю за тобою… Тому й хочу тебе врятувати!.. Бо кохаю тебе… як… сестру…
— А знаєш, що я думаю? Це не зовсім так, як ти кажеш…
— А як?! — з тривогою запитав він.
— Почуття твоє земне. Убиваючи мене, ти хочеш убити в собі це почуття. Хіба не так?
Мюнх занепокоєно ворухнувся.
— Ти причарувала мене… Я знаю. Такі, як ти, можуть… Це ще один доказ!
— Немає ніяких диявольських чарів! Я звичайна жінка, а не посланець пекла. Це лише твоя вигадка.
— Бог мене випробовує…