Машина гальмувала всією потужністю двигунів.
Якась невидима сила притисла інквізитора до стіни, забила дихання. Він хотів був перехреститися, та рука була важка, як свинець.
Невже пекельні сили заволоділи повітряним кораблем? Мюнх перестрашено глянув на Каму. Прив’язана за ноги до столика, вона лежала, безвладно простягтись посеред кабіни. Очі були повні невдаваного страху. То не чаклунку квапиться сатана рятувати? Кого ж тоді? Не міг цього збагнути, не міг зібрати докупи заплутаних думок…
Зненацька у розбитій рульовій апаратурі з тріском блиснула іскра електричного розряду, літак шарпнувся і, втративши керування, пірнув углиб повітряного океану. Небо й земля в шаленому танку закрутилися навколо. Машина то шугала вгору, то знову падала сторчака, щомиті гублячи висоту.
Мюнх, якого кілька разів кинуло від стіни до стіни, вхопився, нарешті, за стелаж. Сповите “линвою” Камине тіло раз по раз билося об підлогу та меблі.
Земля невблаганно наближалася. Дедалі частіше мелькали то засніжені гірські вершини, то темні, повиті мороком долини з білими язиками льодовиків. Машина падала, але гомеостатична система ще діяла, намагаючись запобігти катастрофі. — Ісусе! Господи! Будь милостивий… Будь милостивий! — злякано повторював інквізитор, судорожно вчепившися за полицю.
Земля вже була зовсім близько.
“Кінець!” — майнула у Ками думка.
Літак востаннє шугнув угору з допомогою гомеостатичного пілота, завис на мить у повітрі й знову почав падати. Над самісінькою землею вогняний сніп газу ще раз ударив зісподу, але машина, зачепившися за виступ скелі, перекинулась і з оглушливим тріском врізалась у кам’янистий ґрунт.
Хмара куряви оповила корабель.
Залягла дзвінка тиша. Потім Кама почала вирізняти з цієї тиші далекий шум вітру. Вона висіла на “линві” головою вниз і чула, як щось тепле і мокре стікає по обличчю, заливає очі.
Корабель лежав на боці так, що столик, до якого прив’язано дівчину, був над нею. Крізь потріскані стіни Кама бачила небо й засніжені гірські схили.
У глибині кабіни, там, де колись був розподільний пульт, густа хмара диму оповивала видавлені силою удару клубки проводів.
“Тече генератор”, — подумала Кама з дивною байдужістю.
Вона знала: мусить щось зробити, аби звільнити ноги від пут, але боялася поворухнутись. Правда, руки мала вільні, та страх перед болем паралізував рухи.
Її знову занудило; “линва” врізалася в тіло й пекла, як розжарене залізо. Поруч, над собою, на відстані випростаної руки, побачила крісло. Аби їй вдалося вибратися на його спинку, потім вище — на край сидіння… Може, вона б звільнилася тоді від пут.
Поволі, перемагаючи біль, Кама випростала руку і вхопилася за край спинки. Одначе підтягнутися було понад її сили. Після кількох спроб упала знеможена.
— Ісусе… — раптом пролунав серед тиші придушений стогін.
“Отже, Мюнх живий! — майнуло в голові. — Та чи можна розраховувати на його допомогу?”
Стогін почувся знову ніби з-під землі.
— Ти чуєш мене, Моде? — спитала вона і з хвилюванням чекала відповіді.
Стогін урвався. Якусь мить панувала тиша, а потім Кама почула глухий, здавлений крик:
— Коли можеш… Коли тобі можна… допоможи мені!
— Де ти? Що тобі сталося?
— Хутчій! Хутчій! Благаю!..
Цієї миті корабель ледь помітно затремтів.
— Рятуйте!!
Модест кричав так розпачливо, що Кама забула про недавні події. Кусаючи від болю губи, вона вчепилася руками в крісло й почала підтягуватись. Сантиметр за сантиметром, хоч м’язи відмовлялися слухатись, рухалася вгору, зусиллям волі долала слабість.
Пронизливий крик не вгавав, кваплячи її.
Нарешті голова дівчини торкнулася спинки крісла. Ще одне відчайдушне зусилля — і тіло лягло на м’яку й пругку поверхню. Тепер лише хвильку перепочити…
Перебратися зі спинки на сидіння було простіше. Нарешті вона могла звільнити ноги.
От і все. Тільки тепер відчула, як страшенно втомилася. Була така знесилена, що не встояла на ногах і безвладно опустилася додолу. Серце шалено калатало, голову розривав біль.
Кама торкнулася рукою лиця — пальці стали липкі. Долоня була в крові. Отже, її поранено. Не дивно, адже в літаку її шарпало й кидало, мов м’ячик.
— Ісусе! Ісусе! — знову почулося Мюнхове волання.
Крик дужчав, ураз переходячи в хрип.
Це остаточно повернуло Каму до тями. Долаючи слабість, підвелася й хитаючись, попрямувала на голос.
Знайти інквізитора було неважко. У глибині кабіни, там, де ударом об скелю розірвало стіни корабля, серед купи пластику, уламків апаратури, подертих журналів і книг виднілися дві ноги, що ворушилися, як у комахи в павутинні.
Кама вхопила інквізитора за ноги й намагалася витягти, але він заволав ще відчайдушніше:
— Ні! Не чіпай! А—а-а!!! Ні! Голова! Моя голова!.. — здавлений голос долинав ніби із стіни.
Дівчина заходилась відкидати уламки, й невдовзі перед очима їй постало жахливе видовище: у вузькій шпарі між прозорою стіною й підлотою виднілося Модестове тіло. Голова ж була по той бік шпари.
Гострі краї плит майже торкалися шиї інквізитора, загрожуючи щомиті стулитись, як леза гігантських ножиць.
Не можна було гаяти й хвилини.
“Клин! Де взяти клин?!” — розпачливо шукала Кама порятунку.
Серед руїни валялися грубі томи книг.
Це, очевидно, єдиний порятунок!
Притьмом почала запихати їх у шпару біля Мюнхової шиї.
Але це лише початок. Тепер треба знайти якусь підойму.
Серед речей, розкиданих поблизу шпари, Кама знайшла той нещасний табурет, що ним Модест трощив апаратуру. Його ніжка могла правити за підойму. Вона всунула ч ніжку в шпару й, налягаючи всім тілом, спробувала розширити отвір.
Знову гострий біль пронизав руки. Кама до крові закусила губи й ще дужче налягла на підойму. Серце шалено калатало, очі заливав піт.
Однак її зусилля не були марні: щілина ширшала міліметр за міліметром.
Кров стугоніла у Каминих скронях. Зібралась на останніх силах. Ще сантиметр… Ще кілька…
Модест уже випхнув книжки… Уже висуває голову…
Але Кама вже не може тримати тягар. Якщо зараз пустить…
Найширша шпарина між плитами — десь за метр од Ками… Мюнх рвучко пересувається туди, але їй вже несила втримати підойму. З жахом переконується — шпара знову починає стулятися.
Що робити? Він не встигне! Не встигне! Що робити? Вона мусить зробити щось! Мусить!
У розпачі Кама всовує в шпару ногу… Чує пекучий біль… Мить — і поринає в безодню…
ПЕКЛО Й НЕБО
Свідомість поверталася до Ками повільно. Найперше відчуття — дивна порожнеча в голові. Тіла ніби немає. Потім — тупий біль у нозі й плечах. Водночас почула: хтось тримає і ніжно гладить її руку.
Певне, вона вже в лікарні…
Кама розплющила очі. В напівтемряві побачила схилену над нею тінь.
— Де я? — ледве прошепотіла.
Тінь ворухнулась.
— Це я, Камо.
Вона пізнала Модестів голос і рвучко відсмикнула руку.
— Пробач мені… — почула його голос.
Не думала зараз, що між ними трапилось. Свідомість небезпеки заступила всі інші почуття. Спробувала сісти, але нестерпний біль різонув тіло.
— Ти поранений? — ледве спитала Мюнха
— Ні, Камо, у мене все гаразд.
— Хочеш мені допомогти?
— Авжеж, Камо! Що я маю робити?
— Ми мусимо з тобою негайно вибратися звідси… Якнайшвидше! Тут не можна лишатися!
— Чому! Чому не можна тут лишатися? — злякано прошепотів Мюнх.
— Тече… генератор. Я бачила… Це загрожує опроміненням… — уривчасто пояснювала Кама. — Невидиме випромінювання… Воно вбиває…
— Куди?! Куди тікати?
— Тут десь мусить бути аварійний люк. їх кілька… Така… кругла ляда… в червоному облямуванні. Посередині ручка… Треба повернути… двічі.