Раптом пролунав розсікаючий повітря посвист, і низько над його головою на бриючому польоті промчали величезні птахи. Чорнокрилі хижаки кружляли в повітрі, щоб розгледіти його, закручуючи нові вихрові потоки. За першим хижаком послідував другий, за ним — третій, і четвертий, і п'ятий. Вони безшумно ковзнули геть, перетинаючи відкритий простір, слідуючи один за іншим, ніби вишикувавшись в лінію. Важкі крила тріпотіли, коли вони намагалися зберегти рівновагу в бурхливому вітрі. Відлетівши на деяку відстань від Річарда, вони злетіли вгору, повертаючи назад.
Але перед тим, як остаточно повернутися, птиці зімкнулися, утворивши щось схоже на щільне кільце. Коли вони махали величезними крилами, Річард міг чути шурхіт пір'я в повітрі, але зараз це було неможливо через шум вітру. Чорні очі грізних птахів стежили за тим, як він спостерігає за ними.
Річард хотів, щоб птахи знали, що йому про них відомо, і він спостерігав за їх нічними маневрами.
Якби він не був настільки заклопотаний розгадуванням причини появи птахів і значенням цього, то, напевно, вважав би прекрасними їх лискучі чорні силуети на тлі світліючого неба.
Але скільки Річард не спостерігав за птахами, він не міг уявити собі, що вони роблять. Чорнокрилі вели себе як і раніше, але і тоді їх поведінка була незбагненна для нього. Раптом він зауважив, що і в колишні рази, коли птахи збивалися в кільце таким же дивним чином, він також знав про них. Знав не завжди, але знав, будучи не в силах передбачити точний час їхнього повернення… Але ця особлива головна біль починала мучити Річарда перед прильотом птахів і зникала, коли вони з'являлися.
Гарячий вітер куйовдив волосся чоловіка, поки він пильно вдивлявся в пустиню, затемнену брудною передсвітанковою імлою. Йому не подобалося це мертве місце. Світанок тут не віщував життя, а захід не обіцяв спокою. Йому хотілося знову опинитися з Келен в своїх лісах. Він не міг стримати посмішки, пригадавши про містечко в горах, де рік тому вони разом провели літо. Це місце було настільки дивним, що навіть Кара стала більш м'якою і майже ніжною.
У перших променях світанку, який поступово набирав сили, перед очима Річарда розвернулося дійство, зміст якого був поки схований від нього. Чорні птахи кружляли на звичайний манер, раз за разом повторюючи свій дивний маневр. Сьогодні все це відбувалося не над ним, а злегка вдалечині, прямо над голою, позбавленою рослинності пустелею, де вітер завішував небеса ніби подвійною вуаллю зернистого піску. В інші рази це траплялося над покритими лісом пагорбами, або над лугом. На цей раз, спостерігаючи за птахами, йому доводилося щулити очі, щоб захистити їх від летячого назустріч піску.
Раптово нахиливши широкі крила, птахи ще щільніше збилися в круг і кинулися на когось, майже торкаючись крилами пустельного грунту. Він знав, що вони роблять це коло перед тим як напасти на нього, з усією силою вкладеної в них ненависті і злоби.
І тепер, коли чорнильні тіні танцювали навколо чогось, стягуючись в тугому вихорі, Річард зрозумів, що потоки піску під крилами не просто звивалися і безцільно закручувалися здійнятим вітром, але як би набрякали чимось, що перебуває далеко звідси.
Волосся на його руках стало дибки.
Річард примружився, намагаючись розгледіти це щось крізь бурю і протяжний шторм піщаної бурі. Пориви палючого урагану відірвали від землі величезну масу пилу поблизу. Як тільки закручені у спіралі вихори, зметнулись над поверхнею землі, і пройшли повз птахів, хижаки знову закружляли над чимось під ними. І це зробило істоту більш помітною.
Мабуть, це були обриси людини.
Пісок кружляв навколо незаповненої порожнечі, окреслюючи якийсь силует, окреслюючи, виявляючи щось невидиме. Хоча вітер, здіймаючи від землі і тягнучи важкий вантаж змішаного з брудом піску, заважав Річарду розгледіти це щось, він швидше вгадав, ніж побачив обриси фігури. Ніби обведена відскакуючим від неї піском, вона була схожа на силует людини, закутаної в плащ з капюшоном.