І Ніколас обов'язково приготує сюрприз для лорда Рала і його людей, коли вони вирішать нанести візит.
Може статися, що не отрута або його дар вб'є лорда Рала.
Може бути, Ніколас зробить це сам.
Після того як її дух став безпорадним бранцем Ніколаса, Келен не могла нічого робити, окрім як спостерігати. Вона не могла відповісти на відчайдушне благання Річарда, не могла плакати разом з чоловіком, нічим не могла йому допомогти. Їй було боляче від того, що вона не могла обійняти його, вгамувати його біль, його тривогу.
Річард був близький до смерті. Вона знала це. Серце жінки розривалося на шматочки, коли вона бачила як життя покидає її коханого.
Бачити його сльози.
Чути, як він кликав її.
Чути, як він говорить, що вона потрібна йому.
Келен відчувала себе такою холодною і самотньою. Вона ненавиділа плисти за течією. Вона хотіла повернутися в своє тіло, яке чекало в дальній кімнаті. Там же знаходилось тіло Ніколаса. Якби тільки вона могла повернутися…
Найсильніше Келен хотіла знайти який-небудь спосіб попередити Річарда про те, що Ковзаючий знає його план.
63
Ніколас лежав в очікуванні в таборі, винюхуючи, слухаючи, спостерігаючи, бажаючи продовження гри. Він прийшов раніше, боячись що-небудь пропустити, і був упевнений в тому, що ще залишалося дві години до світанку — часу початку останнього акту п'єси. Час чоловікові, Тому, розбудити лорда Рала. Прийшов час. Спостерігати, спостерігати, спостерігати. Де він? Де? Так, де Том. Дивитися, дивитися, дивитися.
Між деревами навколо табору на варті стояли люди. Де ж Том? Ось він. Ніколас бачив, що Том був одним з стережучих табір людей. Не спізнитися. Наказ лорда Рала. Він не спав, він прокинувся, значить йому слід було б знати, що час прийшов.
Чого чекає цей мужик? Його командир віддав йому команду. Чому він не робить те, що йому наказали?
Жінка, Дженнсен, прокинулася і терла очі. Вона глянула вгору, придивилася до зірок і місяця. Прийшов час — вона знала це. Вона відкинула ковдру.
Ніколас послідував за дівчиною, вона перестрибувала через віддаюче останній жар тліюче вугілля, промчала через стіну молодих дерев і підбігла до великого чоловіка, що притулився до пенька.
— Том, хіба не прийшов час будити Річарда?
Десь позаду, в далекій кімнаті всередині укріплення, де чекало його тіло, Ніколас почув наполегливий шум. Але оскільки він уже взяв карти в руки і був поглинений грою, то проігнорував звук.
Напевно це Наджар. Він жадав отримати шанс дістатися до Матері-Сповідниці, отримати шанс насолодитися її більш ніж привабливими жіночими принадами. Ніколас сказав йому, що він отримає цей шанс, але йому потрібно почекати, поки господар не повернеться. Ніколас не хотів, щоб його людина бавилася з тілом жінки, поки їх немає. Наджар іноді не може розрахувати свою силу. Мати-Сповідниця була цінним придбанням, і Ніколас не хотів, щоб це майно пошкодили.
Помічник довів свою відданість і заслужив невелику нагороду, але це трохи пізніше. Він не посміє порушити наказ Ніколаса. Він пошкодує, якщо посміє зробити це.
Може це просто…
Зачекати, зачекати. Що тепер? Спостерігати, спостерігати, спостерігати. Чоловік встав і підбадьорливо поклав руку на плече молодої жінки. Як зворушливо.
— Так, я вважаю, що пора. Пішли, розбудимо лорда Рала.
Знову шум. Прихований, гострий, поки м'який.
Дуже дивно. Але поки це може чекати.
Крізь кущі. Швидше. Спостерігати, спостерігати, спостерігати. Швидше. Хіба вони не можуть рухатися швидше? Хіба вони не розуміють важливості події? Швидше, швидше, швидше.
— Бетті, перестань плутатися у мене в ногах, — пробурчала ця жінка, Дженнсен.
Знову сторонній звук звідкись ззаду, поряд з його тілом.
Ще один, більш наполегливий звук.
І тут один звук пронизав душу Ніколаса гострим тремтінням.
Це був самий смертельний звук, який він коли-небудь чув.
Коли Меч Істини покинув піхви, слабо освітлену кімнату заповнив характерний дзвін сталі.
З мечем прийшла стародавня магія, вільна, неприборкана, не пов'язана ніякими путами.
Сила меча відразу заповнила Річарда своєю безмежною люттю, люттю, що відповідала тільки на його поклик.
Ця потужна сила заповнила кожну клітинку істоти лорда Рала. Минуло стільки часу з тих пір, як він по справжньому відчував це, по справжньому усвідомлював велич цього злиття, що Річард на мить завмер у захваті від глибини відчуття переживання, від простого тримання в руках цієї виняткової зброї.
Його власний дух справедливості вже покинув свої кордони і з'єднався з чистою люттю Меча Істини. Подібно двом ураганам, вони переплелися в ньому в нестримному буйстві.