Вовчиха

- Треба їй того було? - спитала, звертаючись до чоловіка й Юзька.

- Та видко... що треба,- обізвався рівнодушно старий, мачаючи стиснену у жмені мамалигу в бриндзу.

Юзько усміхнувся. Санда не обзивалася. По її лиці перебігло щось чудне... мов жаль, мов вимушений усміх...

- Одним москалем буде більше...

- Або українцем,- сказав Юзько.

Ніхто не заговорив про те більше. Що кому до того? Кожний ховав своє у грудях, мав свого доволі.

* * *

Отож зайшла до них одного разу ота Касандра з своїм маленьким хлоп’ятком. Ненадовго. Вона була на службі в місті, де її тримали з малим п’ятилітнім хлопчиною й пустили тепер, на її просьбу, відвідати рідню на кілька днів.

Одної днини, наслідком того недовгого перебування в тети Зої, зчинилася така пригода. Старий Павло пішов У сусіднє містечко платити податки, набрати жінці «потайки» на спідницю, собі купити люльку, бо стара десь затряслася, і ще дещо інше до хати. Ввечір перед тим Санда розчинила хліб, уранці пішли заглянути до конопель, що недавно відвіз їх Юзько до «балти» коло ниви, де була вдолині і вгорі засіяна кукурудза, а Касандру виправили з худобою недалеко долини, де саме кукурудза вдалася слабше й земля була кваскувата, як казали; і на ній ріс, буяв там та не там падиволос. Поле те тяглося, як сказано, з долини вгору, де що два роки пишалася найкраща кукурудза, а то знов і білий хліб. Юзько, що мав того дня складати сіно в кориці на сіножаті на інше місце, вийшов і собі з дому.- Чи туди, чи куди-інде, не казав докладно.

Він останнім роком зчаста баламутив маму й не все бував там, як казав дома; особливо коли горіла в полі робота. Іноді, було, каже: йду туди й туди, чи жати, чи сапати, а вийде собі, де захоче. Він і іншим помагав, і своє робив - чи пізніше, чи в інший час,- дарма що ніколи нічого не подасть запізно, ні запізно не звезе додому. Крім Санди й тата, помагали йому в господарській роботі й інші. Так воно було й сим разом. Сіно лежало згромаджене та ждало його руки, та не в копицях, а на землі.

Оглянувши коноплі, чи не час би їх, може, вибирати з води й звезти додому, Санда почула, що її наче невидима сила тягне вибігти вгору, побачити, що там діялося. Давно там не була, ще як перший раз, а відтак і другий, сапала і підгортала кукурудзу, а потім як іноді носила Юзькові харч. Юзько, бувало, все завертає її:

- Тут я сам буду сапати, чого тобі тут? Пильнуй ліпше худоби, я за той час тут більше прироблю, ніж коло худоби, як буду її пасти. Краще оставайся в долині, як хочеш уже сапати, або, як кажу, при худобі, а на горі буду я.

Сьогодні їй прийшла охота поглянути на кукурудзу й на горі. В долині вона була трохи слаба. Тут вона мала б належати Юзькові, на горі - їм. Стала на хвилинку і ще роздумувала. На горі було поле ліпше, отже, й кукурудза, може, і краща вдалася. Вона дивилась задумано вгору. Звідти, думала, побачить і Юзька на сіножаті. Коли ж хотіла поступити далі, перебіг їй заєць близько перед ногами впоперек стежки. Вона прокинулася. Агій! Аж злякалася. Та й справдешній уже заєць. Кількома скоками перебіг їй доріжчину. Чисто, як блискавка. «Недобре поведеться їй»,- сказав їй внутрішній голос, бо се був важний і давній на «правді» заснований забобон, що кому заєць перебіжить дорогу, то йому зле поведеться. Сплюнула й усміхнулася.

Що їй могло тут притрафитись? Вона перебігла думками всі можливості лиха й не найшла його. Їй мов камінь із грудей упав. І тут нараз причувся їй ніби свист Юзька. Свист устав, але ненадовго. Повітрям залунав його гарний, ще кращий, як давніше, голос:

Ой не ходи, білявая, горою за мною,
Бо ти видиш, що я воджу дев’ять за собою:
Одна зварить, друга спече, а третя помиє,
А четверта хустки пере, а п’ята обшиє;
У шостої вечеряю, в сьомої ночую,
Восьму люблю та голублю, з дев’ятов жартую.
Зорі ж мене зазоріли на високій горі,
Вечір мене та й захопив в дівчини в коморі...

Санда всміхнулася вдруге.

«Се Юзько, мабуть, до своєї дівчини,- подумала,- добре, що він там, а може, й вона там, та «мала», як він її іноді називав, а якої мама так не любить і раз за разом то «печерицею», то «макітрою» охрещує, бо вже надто дрібна вдалася; а то й «дзявкою» через її спів. Вона, де б не була, де б не опинилася, не могла здержати, щоб не заспівати. Може, обоє зійшлися тут? Але ні. Юзько до всіх так, і всі дівчата до нього прихильні. Його тяжко було вдержати, щоб аж женився, хоча він не раз, розгнівавшись через що на маму та висварившися з нею, грозить, що відділиться, «як Микола», й покине всіх, тоді побачать усі, хто такий Юзько.

Санда постояла ще часок, розгадувала, але далі схопилася і жваво пішла вгору. Нараз у поблизькості її задзвенів ясний, як дзвінок, дівочий спів і прикував її відразу до місця. Санда стала знов і почала слухати.

Куди були луги, луги, а тепер долини.
Куди були люди добрі, а тепер вороги.
«Ой вороги, вороженьки, чо ворогуєте
Та й на мене, молодую, чари готуєте?
Ой вороги, вороженьки, я вас ся не бою,
Бо я носю за поясом зелененьку тою;
А я тою розмолочу, дам ворогам пити,
Кого схочу, розволочу, не буду любити - у-х!»

Коли спів замовк, Санда зачула за собою шелест. Оглянулася. Попри неї шуркнула, мов серна, дрібна дівоча постать. Заблиснула їй великими, чорними, майже циганськими очима в лице й подалася геть, ніби поплила, розділюючи кукурудзу руками, вдолину і щезла.

- Любляться,- сказала уголос Санда й ухопилася за серце. І начеб хто в ту мить руку від тіла відрубав, і вона мало що не крикнула уголос із болю.

«І Юзько, й Юзько... Вона до нього приходила, прибігала. Тут на горі сходилися. Там мала царинка і згори видко, як хто йде вгору. Можна і сховатись. От-то? А вдає...» Санду вхопила лють і обняв жаль за братом. «І він... і він...- гадає собі вона, і сльози тиснуться до очей.- Лиш вона одна, як сирота, блукає. Тягарі носить... ех! Та й ще кого любить Юзько? Юзько! Ту малу ящірку!» І в ній прокидається почуття не то жалю до брата, не то ревнивість, не то ненависть. От-то!.. Недурно заєць дорогу перебіг. І Санда кривить уста. Се також «заєць».

«Але нічого»,- порішає вона і йде, наче сею хвилиною здобула щось велике, поважне, йде з якоюсь певністю сміливо вгору.

Йде й поводить очима по кукурудзі. Водить з любов’ю й несвідомо. Підносить руку, гладить її, ніби вкладає все тепло своєї душі в сю високу струнку рослину.

«Яка вона тут, на горі, гарна,- говорить у ній думка.- Прядиво з шулька вже темне, схиляється, й можна до неї забиратися жати хоч би й сьогодні». Вона щось шепче, приповідає дівчині, тайком... тайком... Тут заколишеться, там пошелестить, а листя її лукувате змійкою з стрункого бадилля спадає, вже золоте, вже дозріле. Санда йде вгору, нараз стає. Перед нею Юзько. Що він робить!

- Юзьку! Що ти робиш? - скрикнула.- Тут, на горі, наша кукурудза... Чого ти її жнеш? Нехай би ще дозрівала... Та ще якби твоя... але ні! Мама казала, що се буде її й моя, а ти...- і їй стала блиском його дівчина перед душею, що її бачила недавно перед собою. Вона винна! «Ящірка»,- прокинулось їй миттю в душі. І жаль, і лють спалахнули їй нараз у грудях, ба ні... розірвали її.- Злодій! - крикнула з люті, побачивши пишну кукурудзу рядком, мов мерців, зжату на землі.- Крадькома перед нами жне... Зло-дій!.. Кинь зараз!..