Він став перед нею.
- Мені хочеться! - сказав.- А ти йди відси, бо буду бити. Досі працював я для вас... тепер роблю для себе. Марш звідси!
В Санди щось заворушилося з найглибшої глибини й підійшло аж до горла.
- Крадеш, не працюючи! - крикнула, може, перший раз у житті з нечуваним гнівом.- Крадеш! Тепер я вже не така дурна, як давно... я вже не та Санда, я прийшла вже до розуму, злодію... Мо-ой!
- Краду? - спитав і приступив іще ближче.- Краду, Сандо, тебе обкрадаю?
Він усміхнувся й нa хвилинку показав із одного боку уст свої білі зуби, й очі потопив у неї. І в ту ж мить він ударив її так сильно в лице, що вона захиталася, з зойком зсунулася на землю, з її носа пішла кров - і вона заридала.
- Чекай, чекай! - заголосила.- Піду я додому... піду я додому, чекай!
- Я чекаю,- сказав він і, обернувшись, забрався знов до своєї праці.
Плачучи, з голосним наріканням, збігла Санда вдолину. По дорозі стрінула Касандру, що завертала вже товар із пасовиська.
- Так, та й так,- оповідала з жалем, втираючи кров і сльози.- Ади, Касандро, аби-сь знала - рідний брат. Не доста, що краде, та ще й побиває. Ти не маєш нікого,- казала схлипуючи,- але хоч ніхто з тебе і кров не випиває. А я... на всі боки...- і знов гірко заридала.
Касандра успокоювала її, і обидві майже бігом вернули додому. Дома Санда вибухла новим плачем.
- Я би лиш хотіла знати, мамо, за що мене Юзько бив,- хлипала вона.- За що він мене бив... Чи так се має бути?
Зоя каменем стала. Вона саме внесла в хату перед піч дрова і стояла саме з ними на руках.
- Та-а-к? - скричала.- Зжав уже, крав? Сандо, до суду, ходім до суду! - і з тими словами гримнула полінами перед піч.- За-раз до суду.
Санда оглянулася. її очі впали на корито з тістом на хліб, що ждало руки, щоб його виробила.
- Хліб, мамо,- закинула і якось борзо почала витирати лице й очі втиральником, умочивши його швидко в зимну воду.
- До суду, кажу! Що там тісто! Жав кукурудзу, яким правом?
- І дав поличник, мамо. Коби хоч був не бив!
- Крав, кажеш, Сандо? - повторяла гостро, різко розмахуючи руками та бігаючи по кухні.- До суду! Зараз... зараз ходім!
Але тісто, хліб, мамо, його треба виробити, а як ні, бодай перемісити, вже й так перекисло. Чого з ним так спізнилися? Якби я так, ви б...- і урвала.
Зоя станула перед Касандрою.
- Вмієш хліб пекти?
- Вмію, але... з петльованої муки; з разової не знаю, чи вдам. Давно не пекла,- відповіла несміливо Касандра.
- Я перемішу ще борзо тісто, мамо.
- Лиши! Біжім до суду, щоб не спізнилися. А Касандра...- й не договорила.
Як стояли, так вибігли. Зоя з підтиканою з одного боку спідницею, з недбало закиненою на голову хусткою; Санда так само розхристана, з носом, як опісля оповідала, удвоє грубшим, бо спух від поличника, і так погнали обидві вони. Недалеко було те містечко, куди бігли, щоб «не спізнитися», де був суд, податковий уряд, невеличка пошта, аптека, цирульник-голяр і кілька крамниць.
Добігли.
В Зої з надто енергійних рухів голови хустка зсунулася на одне вухо забагато, Санда ж натягнула свою глибоко на очі, бо соромилася, що в неї заплакані очі, і тим-то з її лиця видко було лиш один великий ніс.
В суді не було багато партій. Швидко припустили й їх. Санду опустила енергія, десь і біль загубився, лиш мати ввійшла гостро, різко, як конопля.
- Яка в вас справа? - спитав суддя, молодий іще чоловік, і вигребуще вп’ялив свої блакитні очі на жінок.
- Так і так,- оповідала Зоя живо, голосно, мов здавала воєнний рапорт,- жав кукурудзу... крав... як мерці лежали,- каже вона.
- Хто? - спитав суддя.
- Вона, Санда, оця донька моя. Вона лише одна в мене.
- І далі...
- Так і так, пане судіє,- оповідала й пояснювала.- Крав, та й ще й ударив.
- Хто?
- Таж мій син, Юзько, без мого дозволу!
- Бив чи крав?..- питає спокійнісінько суддя.
- Крав, паноньку, крав, та й бив. Юзько... то великий лайдак. Сам каже. Де може, збитки робить.
- Скільки йому років?
- Тридцять і три, без одного...
- Він має вже своє окреме від вас поле?
- Ні. Ще йому не відділили.
- Хто?
- Я й мій чоловік.
- А хто те поле обробляє, де він жав кукурудзу?
- Та... він. Так. Він і Санда. Але більше він. У війну вже сама орала, й паринувала, й волочила, й... але відколи він вернув...
- Давно вернув?
- Далі буде три роки.
- І відтоді все працює коло вас?
- Все.
- То ви хочете, щоб його вкарати? - спитав суддя і звернувся до Санди, що мовчала й дивилася в землю.
- Так. Але... він... мені брат.
- Се трудно змінити,- сказав молодий суддя й задивився на Сандин грубий ніс.- І часто він такий для вас, поривається до бійки?
- Ні. Се він так перший раз. Йому щось сталося...
- Він де?
- Там, дома, на полі... жне далі...
- Підіть до жандармерії й дайте насамперед там знати. Відтак зачуємо, що він скаже... і... вкараємо відповідно...
- І ви за тим? - звернувся з запитом до Зої.- Він ваш син?
- Мій син. Один, старший від нього - Микольцьо, пішов перед війною від нас, самий газдує, наймолодший Янцьо... впав у війні... лиш оцей Юзько, що вернувся з війни, є ще в нас дома.
Суддя знову звернувся до Санди. Йому видалося з виразу лиця в тій хвилині, що вона має щось на серці, але не насмілюється сказати.
- Ну, як же ж там... дівчино, як ви рішилися? - спитав із однаковим супокоєм, удивлюючися в неї вигребуще.
- Я собі гадаю,- сказала вона вже сміливіше,- що ліпше, аби брат був чужий...
По лиці судді перебігло щось, що нагадувало усміх, а то і співчуття. Не промовивши ще ані слова, він звернувся до Зої. Його очі стрінулися з її поглядом блискучим, свідомим і рішучим.
- І я так гадаю,- сказала Зоя.- Правда, що вдарив. Ударив, лайдак, та й не раз і мені збитки робив... але се мій син.
- Як хочете, зробіть, як я вам казав. Замельдуйте насамперед до жандармерії, що він бив... а там далі піде вже своєю дорогою. Не журіться.
- Я зроду не ходила до жандармів,- сказала Санда,- й тепер не піду.
- І я ні! - повторила мати.- Я на старість теж не піду. Ще би що?
- Та й ще й на брата! - додала Санда, втираючи сльози, що нараз наплили на очі.
- А мені ані в голові! - додала звисока Зоя і, звертаючися до судді, вклонилася покірно, майже до колін, і сказала: - Перепрошаємо пана судію й його ласку... перепрошаємо, ми вже сказали й підемо, бо дома лишили тісто в кориті.
Санда й собі уклонилася, закриваючи руками спухлу щоку, й обидві вийшли. Зоя наперед із піднесеною головою, Санда ззаду, два кроки за нею.
- Ходім додому, мамо! - сказала Санда перша.- Може, вже й тато вернув... та й тісто!!! - майже скрикнула.
- Тісто,- повторила Зоя, зрівнюючи свій крок із доньчиним. Обидві бігли коли не скоріше тепер назад, ніж перед до суду. Гадка про тісто в кориті гнала їх, мов фурією. Борше, як загадали, вернулися. Аж повпрівали.
У хаті було пусто. Старого Павла не було, перекисле тісто вилилося з корита й, запавшися, стало. Касандра не торкалася його. Побоюючись, що не зробить із нього вже нічого, кинула його й зайнялася іншою роботою. Упоравшися з худобою, цюкала ріщя на вогонь. Здалека, взявши добрий сніп кукурудзи на плечі, прямував до хати Юзько.