- Що було? Те, що хотів. Узяв поле, взяв Ганну, став господарем. Та й що було?
- Мало що до бійки не прийшло, ти знаєш, Микола не жартівливий.
- Тому й мама подалася.
Коли неділь через кілька за Савковими старостами прийшли другі, від молоденького коваля, сталося чи не те саме.
- Кланцатий,- казала Зоя, що так називала ковалів,- і знов шкаралупа, що лиш маєтку шукає, а не неписьменної дівчини. Маєток забере, дівку мені відішле, та й правуйся з ним. Чим віддасть кошта, як програє? Обценьками? - і розреготалася недобрим сміхом.- Ідеш, коли чуєш здалека: «кланц, кланц», то зять Жмутів за-роб-ляє... Ой газди ви мої, газди,- звернулася вона з погордою до старого Павла й Юзька, що сим разом уже гостро станув за долю сестри, котра лише працювала й мусила працювати, а «з послуху збовваніла», як то він витикав мамі.
- То нехай не слухає!
- І справді! Чого ти така послушна вдалася, Сандо? - спитав дівчину й засміявся.- Висип раз мамі дійницю з молоком перед ноги, бехни раз мамі воду у кухні до землі, не замети хати, не біли, не мий горшків, не попрацюй від ранку до вечора, не пери раз, і другий, і третій, а побачиш, що мама пригадає собі, що вже свої молоді дні має за собою. Га? Не так, мамо? - спитав і зблизився до неї.- Ще не доста накомендирували за свій вік? Доки будете порядних людей з хати відганяти? Вас треба, мамо, як то при війську кажуть, під «ескорт» взяти, та й буде добре. А ти, Сандо, дурна, не плач. Як тебе за твоє б’ють, ти назад бий! Не так, мамо?
Мати дивилася, як на збожеволілого, на свого любимця, а тато знизав плечима.
- Треба якось робити, щоби добре було...- сказав, успокоюючи.- І ковалі живуть, і жінку, й діти годують; і кушніри, що з праці рук живуть, і з неї життя вибирають... Так господь кожному дає, але треба й його закону придержуватися. Шануй тата й маму, а буде тобі добре поводитися, каже його наука.
- Сандо, гай! - крикнув Юзько й вийшов з хати, кивнувши до неї головою.
Але Санда не вийшла. З його слів била правда. Вона чула її в його голосі, вона цілим єством се відчувала, але вона не могла.
Здалека і з затишка розвідувався через Зоїні знайомі жінки, органістиху Антоньову й через фіну один молодий «фінансер», чи не дістав би Санди.
Її скромність і працьовитість були в цілому селі знані. Та й дуже гарний він собі був, що правда, то правда. Коли йшов селом, мов молодий граф, серце мило усміхалось до нього. Коли говорив із нею й заглядав ув очі, котрі ховала все під «батистовою з гратками» й «біленькою» як сніг, вона горіла від дівочого сорому, як панська мальва. Та не інакше повелося йому із сватанням, як і попередникам його. Санда не була письменна, хоч знала підписуватися, він належав не менше, як оті, до «шкаралупів», і Санда осталася далі коло родичів, а вони, один по другім, женилися деінде. Найпізніше «фінансер». Санда ставала щораз мовчаливіша, зживалася щораз більше з землею і худобою, щораз віддалялася від матері, притягала до батька і старіла.
Коли пішло одного разу громом по селі, що настає війна, в хаті Жмутів, як і в інших, настав жах і замішання. Підуть хлопці? Обидва? Юзько й Янко? Миколу, може, лишать. І чи вернуться? Родичі чорніли з жури й жалю. Сама молодь пленталася мов затроєна, а дівчата плакали... Лиш Санда не плакала. Щось замкнулося в її душі й не допускало до плачу.
Одного дня,- се було по заході сонця,- коли прийшли обидва брати, Юзько й Янко, покликані проти москалів, до хати прощатися з родичами і з нею, їй замкнуло віддих. Отже, се не була проста балачка. Браття підуть і, може, ніколи не вернуть. Ні Юзько, ні Янко, той добрий, послушний Янко, і він, може, не верне, бо на війні мало не все гине. Юзько, блідий, із блискучими з зворушення очима, зі зміненим голосом, на тон нижче, як звичайно, звернувся до батька:
- Будьте здорові, тату, та й прощайте... може, не верну...
Батьком потрясло. Він закрив лице в чорні долоні й заридав.
- Раз.
- Раз.
- І другий.
- І другий.
- І третій раз.
- І третій раз.
- Дайте руку, най поцілую...
Старий батько кинувся хлопцеві на груди й ридав старим голосом:
- Я знаю, що не побачу тебе більше,- кликав крізь сльози.
- Байка, коби не калікою, тату,- зачув батько коло вуха, мов стогін.
Відтак звернувся син до матері, що стояла збоку і несвідомо вплітала мовчки пальці одні в другі, її очі впились в обличчя сина.
- Мамо!
Більше не міг промовити Юзько. Схилився низько над її колінами й поцілував їх.
- Будьте здорові й прощайте; я був часом великий лайдак. Як умру, не згадуйте зле, а простіть.
- Юзьку, Юзьку, мій сину!!! - пішло страшним окриком із її грудей, і вона вхопила за кінець сердака його, що рвався... тікати з хати, але тут приступив і Янко.
- Тату, мамо, поблагословіть, любі,- заговорив і усміхнувся насилу, вхопившись обома руками татової руки.
- Сину мій, ангеле... вертай! - вирвалося з грудей старого, що нетямився з жалю.
- Верну! Не плачте!
- Янцю, не йди! - скрикнула мати.- Не йди, кажу, не лишай хоч ти нас, старих...
- Мушу. Який би я вояк, якби не йшов. Цісар кличе. Не плачте.
Він уже усміхався судорожно. Відтак, мов штовхнутий невидимою рукою, звернувся нерівним кроком до сестри, що розлучалася з Юзьком.
- Моліться за нас!
Обоє вхопилися й, мов один удвоє зрослий стовп, поволоклися надвір: він уперед, а вона коругвою волоклася за ним, за «мізинком».
- Брате, Янку, я сиротою буду, сиротою! - і з піднятими руками за ним, що спішив за Юзьком, мов гонений з хати, втираючи сльози долонею, зсунулася до землі і притиснула голову до воріт. Так перебувала, мов у гарячці. Жаль помітав нею. Відтак устала, гонила ще кілька разів за ними і знову вертала. Коли їх не стало видно, вона вернула і, спершися плечима цілою вагою свого тіла на ворота, дивилася поширеними очима на подвір’я.
Чи бачила там кого?
Сама не знала.
Їй видалося, що подвір’я удвоє поширилося, удвоє потемніло й із нього, пустого, ніби безмежного, виринула мати. Стояла з костуром батька в руках і, схиливши голову на гудз той великий, темний гудз, водила, не рухаючи головою, мов із каменя, жарливо-блискучими очима вокруг і запала в землю.
Четвертого року вернув Юзько назад. Худий, поважний, обдертий, без давнього усміху на устах - без Янка.
Увійшов у хату. Се було восени, присмерком. У хоромах привітала його пустка, тишина й майже темрява. Увійшов у хату далі, де колись працював із родичами і сестрою. Там те ж саме. Що се? Повмирали всі? Вийняв із кишені сірники, зачеркнув і підніс руки вгору. На печі щось закашляло.
- Хто там? - обізвався старий захриплий голос батька.- Хто прийшов?
- Я, тату, я - Юзько... вернув назад...- і з тими словами згасло маленьке світло. Він знов засвітив.
- Нема в вас свічки? - спитав.
- Є... є, от тут десь... Ти, Юзько!.. Коло мене... ходи ближче, ой боже, ти змилосердився, заки замкну очі...
Юзько домацався до вказаного місця й засвітив світло. Кістяк, запутаний у старі верітки й такі подушки, був батьком. Юзько підсунув лавку, став на неї, привітався й поміг старому сісти. Шкіра, й кості, і пара запалих очей указались Юзькові. Він був загартований війною, але, побачивши батька в такому стані, він затиснув уста.
- Чому ви самі? Слабі? Де мама, Санда, повмирали?
- Ні. В місті. Як прийшли москалі, то вони вивезли, що ліпше, в місто, як і багато так робили, а мене лишили. Мама лишила. Санда плакала, не хотіла самого лишити. Та ти знаєш маму. «Старому чоловікові,- казала,- нічого не зроблять, а дівчину не можна тут лишати, можуть збавити». Та й пішли.