Відколи в Орхонському степу з’явились дзерени, молоді пекінці відчули, як їхній статус упав до статусу простого робітника. За два роки, що вони перебували тут, вони вже навчилися самостійно пасти корів і овець, однак у полюванні нічого не тямили. Проте серед усіх форм виробництва, які практикувалися в степах середньої та східної частини Внутрішньої Монголії, мисливство посідало найважливіше місце. Предки монголів спочатку були мисливцями в лісах у верхів’ях Амура і тільки згодом поступово розселилися по монгольських степах та почали вести напівмисливський, напівкочовий спосіб життя. Тож мисливство було важливим, навіть основним, джерелом прибутків кожної родини. Серед кочовиків Орхонського степу найвищий статус мали конопаси, і найкращі мисливці здебільшого виходили саме з цього прошарку. Однак серед молодої інтелігенції було мало таких, хто міг би стати конопасом, а хто таки ставав, усе одно мав лише статус учня, який тільки-но ступив на поріг до вчителя — їм до справжніх конопасів було ще далеко. Тож перед початком цього великого полювання молоді пекінці, які почали вже було вважати себе новими кочовиками, раптом помітили, якими недолугими вони були.
Чень Чжень, наївшись м’яса дзеренів і прихопивши ногу цапа, подаровану йому Лхамжавом, з обуренням побіг до юрти Старого Біліґа.
Хоча молоді інтелігенти давно вже оселилися в своїй окремій юрті, Ченю Чженю все одно подобалося часто приходити до Старого-батька. Його юрта була просторою й красивою, заможною й теплою. На стінах по колу висіли килими із монголо-тибетськими релігійними зображеннями, підлога ж була застелена килимами із зображеннями білих оленів. Срібний посуд на низенькому квадратному столику, як і олив’яні миски та чайники на полицях, були начищені до блиску. Політичні події здавалися далекими звідси, і хунвейбіни з їхнім рухом «за знищення 4 пережитків»[17] ще не пробилися крізь килими Старого Біліґа. У юрті, в якій мешкав Чень Чжень, усі четверо молодих людей були однокласниками ще з середньої школи, причому решта троє хлопців у Пекіні вважалися «буржуазними синками» й «вихідцями з інтелігентиків». Їм випала спільна доля, тож вони однаково відчували відразу до радикальних і неглибоких хунвейбінів, і на початку зими 1967 року гуртом розпрощалися з буремним Пекіном та прибули сюди в степ шукати спокійного життя. Тому вони знайшли між собою спільну мову. Однак юрта Старого Біліґа була ніби табір вождя племені, тож Чень Чжень отримував тут більше тепла й піклування і почувався тут, ніби дома в безпеці.
За два роки, усі в родині Старого почали сприймати його як члена родини, а книжки, що заповнювали дві великі валізи, привезені Ченем із Пекіну, особливо ті китайські й іноземні, що стосувалися історії монголів, надзвичайно зблизили Старого-батька з цим його «сином» ханьської крові. Старий був надзвичайно цікавий; у нього було декілька друзів-оповідачів серед монголів, які знали чимало легенд і бувальщини з монгольської історії. Коли Старий побачив Ченеві книжки, особливо ті, що були з картинками й картами, він відразу ж виявив великий інтерес до того, що писали китайські, російські, перські та інші письменники й історики про історію монголів. Тож Старий Біліґ, який тільки на половину розумів китайську, почав швидко навчати Ченя монгольської, щоб той міг роз’яснити йому зміст книжок, при цьому він розповідав Ченю різні монгольські оповідки й історії. Через два роки вчитель і учень могли вже вести досить пристойну бесіду напівмонгольською-напівкитайською мовою.
Однак Чень Чжень усе ще не насмілювався переповідати Старому зміст тих книжок, де старі китайські або деякі західні історики висловлювали ворожі погляди на адресу монголів. Тут, у степу, він не насмілювався більше співати «Тече ріка червона» Юе Фея[18] або якось жартувати на тему «реваншу». Чень Чжень хотів з’ясувати джерела любові й ненависті між кочовиками й землеробами, і хотів дізнатися причину, через яку нечисленні монголи змогли вибухнути у світовій історії такою потужною силою, що вивільняється, мабуть, тільки під час розпаду атомного ядра.
17
Рух за знищення старої ідеології, старої культури, старих звичаїв і старого способу життя, розпочатий хунвейбінами за часів «культурної революції».
18