— Степові вовки вміють пожити ще краще, ніж люди. Це у вовків чабани навчилися того, коли слід різати корів і овець та заморожувати їхнє м’ясо про запас — саме на початку зими, коли тварини нагуляють жирок.
Бар та інші собаки, побачивши живих кіз, кинулися сюди, загрузаючи в снігу на кожному стрибку — в них прокинулись мисливська жилка й жадоба крові. Однак і вони зупинилися на місці, де закінчувалися вовчі сліди, не наважуючись просуватися далі вперед, однак витягуючи нервово шиї й завиваючи та гавкаючи на дзеренів.
Декілька боязких дзеренів так злякалися, що стрімголов кинулися в снігове «озеро», однак, не зробивши й кількох кроків, провалилися під кірку і з клекотанням пішли на дно снігової ями крізь пухкий і розсипчастий сніг. Вони борсалися з усіх сил, однак уже за мить зникли з очей, хоча сніг за ними ще стікав униз, ніби в пісковому годиннику, і чим далі, тим глибше, утворюючи на тому місці вир. Одному з баранів тієї миті, коли кірка тріснула, вдалося зачепитися передніми копитами за відносно тверду поверхню, тоді як задня половина його тіла опинилась у сніговій ямі, тож на короткий час він зміг урятувати одну свою половину.
Дорогу в снігу нарешті прокопали, і вози спустилися згори. Дійшовши до кінця дороги — а далі рухатися вони вже не могли — вози зупинилися рядком і люди почали відкидати сніг, щоб звільнити місце для вантажу.
Усі чоловіки підійшли до Біліґа. Він сказав:
— Погляньте, як міцно змерзся сніг із західного боку! І ямок у снігу там майже немає, натомість багато «міток» дзеренів і слідів від їхніх копит — видно, чимало кіз таки втекли.
Чабан Санж сказав:
— Однак, я дивлюся, що й вовки тут припустилися прорахунку — якби їхній ватажок послав трьох-п'ятьох із них перекрити цей шлях, то вони б не втратили жодної кози з цієї отари.
— Якби ти був вовчим ватажком, то б, напевне, помер з голоду, — пирснув Біліґ. — Якщо вбити всіх кіз за один раз, то що ти наступного року їстимеш? Вовки не такі жадібні, як люди, і розраховують усе краще за нас! Вони знають, як зводити рахунки!
— Ну, цього року дзеренів так багато, що вбий їх ще з тисячу, все одно всіх не переб’єш, — засміявся Санж. — Я ж хочу заробити побільше грошей, поставити собі нову юрту й одружитися.
— А що робитимуть твої діти й онуки, коли настане час одружуватися, а в степу не виявиться жодного дзерена? — запитав Біліґ, пильно дивлячись на нього. — Ви, молоді, чим далі, тим більше поводитеся тут, як захожі чужинці.
Побачивши, що жінки вже розвантажили вози і розчистили рівчак, прокладений вовками, коли ті тягали туші дзеренів, Біліґ піднявся на один зі снігових заметів, підняв голову до блакитного неба й почав читати якісь слова. На догадку Ченя, Старий просив у Тенґера дозволу для людей витягати зі снігу кіз. Старий заплющив очі і так завмер на певний час, потім розплющив їх і звернувся до всіх:
— Під снігом є багато мерзлих кіз і вони нікуди не дінуться, тож притримаємо трохи свою жадібність і спочатку звільнимо всіх тих, що залишилися живими, а потім повернемося і вириємо мерзлих. Якщо Тенґер не дозволив цим козам померти, ми, люди, теж повинні зберегти їм життя. — Потім Старий нахилив голову і сказав до Ченя Чженя й Яна Ке: — Коли Чингісхан влаштовував облави, він наприкінці відпускав частину жертв. Тому монголи вже впродовж кількох сот років, улаштовуючи облави, не винищують тварин дощенту, тому й мають щороку кого ловити. Цього вони теж у вовків навчилися.
Старий Біліґ розподілив між усіма родинами ділянки, на яких вони мали збирати й відкопувати дзеренів, і наказав працювати. Дотримуючи правил мисливства в степу, найближчі до возів відрізки, де баранів було побільше й звідки їх було легше носити, дісталися Біліґу й молодим пекінцям.
Біліґ повів Ченя Чженя з Яном Ке до свого воза, з якого зняв два товстих рулони повсті, кожен з яких виявився метрів зо два завширшки й чотири метри завдовжки. Було схоже, що на повсть заздалегідь розбризкали воду, тож вона на морозі затверділа. Чень Чжень і Ян Ке взяли по рулону й пішли стежкою вперед. Біліґ закинув на плече довгу жердину, зроблену зі стволу берези, до кінця якої було прив'язано залізний гак, скручений із залізного дроту. Бат і Ґасмаа, також тягнучи за собою повсть, підійшли до глибокого снігу, а малий Баяр з довгим гаком на плечі йшов за батьками.