На межі перед заглибиною Старий наказав двом пекінцям розгорнути один з рулонів і розстелити зверху на снігову кірку, після чого попросив кремезного й важкого Яна Ке стати на повсть, щоб перевірити, яку вагу вона може витримати. Широка, рівна й товста повсть «працювала», як велика лижа: коли Ян Ке став на неї, сніг під повстю тільки злегка зарипів, однак і не думав провалюватися. З власної ініціативи Ян Ке ще й підстрибнув — укрита повстю поверхня лише злегка прогнулася під ним, та все одно не проломилася. Однак Старий швидко припинив його експерименти:
— Ти не дуже тут вередуй, бо якщо продавиш повсть — станеш як мерзлий цап! Це тобі не іграшки! Гаразд, Чень Чжень легший за тебе, тому спочатку зі мною піде він, і ми принесемо двох кіз, а потім уже підете ви вдвох і будете носити самостійно.
Яну Ке довелося зістрибнути з повсті. Він підсадив туди Старого, а Чень Чжень піднявся сам. Крім них двох, повсть могла витримати ще й двох кіз.
Переконавшись у надійності першої повстяної доріжки, Старий разом з Ченем підтягли вдвох другий рулон і перекотили його по краю вже розстеленої доріжки наперед. Зрівнявши кінці другої доріжки з першою, вони перескочили на неї, притиснувши її довгими гачками, а потім повторили ту саму процедуру з першою доріжкою і т. ін., пересуваючись цими повстяними доріжками, мов на якомусь сніговому ковчезі, углиб до того місця, де перебували живі дзерени.
Чень Чжень нарешті на власному досвіді «покатався» на особливому степовому диво-кораблі, який винайшли кочовики у боротьбі з білою стихією, як «насніжний» транспорт. Невідомо, скільки кочовиків з монгольського степу урятувалися на такому диво-кораблі від обіймів снігової прірви протягом сотень і тисяч років, і скількох кіз і собак удалося врятувати завдяки йому, а також скільки мисливських та військових трофеїв витягти зі снігових заметів, що їх загнали туди вовки, мисливці чи військова кіннота. І Старий Біліґ не тільки не приховував від нього — чужака іншої національності — цей монгольський секрет, а, навпаки, власноруч навчав його володіти цією «зброєю». Ченю пощастило стати першим студентом-ханьцем, який кермував цим первісним монгольським ковчегом.
А повстяний ковчег рухався дедалі швидше, і зрідка можна було почути рипіння снігової кірки під ним. Ченю здавалося, ніби він сидить на казковому килимі-літаку і пливе-летить по білому снігу. Небезпека збуджувала, і він почувався небожителем, який ширяє на хмарах. Мимоволі він пройнявся надзвичайною вдячністю до степових вовків і степовиків, які подарували йому таку можливість пожити казковим первісним життям. На сніговому озері вісім летючих човнів — шістнадцять квадратних летючих килимів — одночасно летіли вперед, ніби змагаючись між собою, хто перший, і здіймаючи за собою химерні візерунки снігової куряви. Собаки гавкали, люди кричали, а Тенґер на все це посміхався. Раптом на небі з’явилась велика хмара і скинула на землю холод. Снігова поверхня, що ледь підтанула, аж потріскуючи змерзлася в ожеледь, так запросто збільшивши коефіцієнт надійності снігової кірки ще на одну третину, так що повсть тепер цілком могла витримати навіть трьох овець. Люди раптом познімали чорні окуляри, широко розплющили очі, підвели голови й радісно привітали: «Тенґер! Тенґер!» Після цього рух летючих кораблів став швидшим і сміливішим. Чень Чжень у той момент ніби відчув присутність вічного Тенґера, оскільки його душа знову зазнала ласки цього степового бога.
Раптом з «берега» на схилі долинули крики Яна Ке й Баяра, і Чень Чжень, обернувшись, побачив, що ті вигукують:
— Є один! Ми вирили одного барана!
Взявши на допомогу бінокль, Чень Чжень помітив, що Ян Ке, напевне, за вказівками Баяра, невідомо як, але вирив одного великого дзерена, і вони вдвох тягли його до воза, узявшись кожний за ногу. Люди, які залишились на «березі», тримаючи дерев’яні лопати, один за одним побігли в глиб «озера».
Повстяний корабель був уже далеко від безпечного місця, поступово наближаючись до одного з великих дзеренів. Це була самиця, в очах якої бринів жах розчарування, крізь який світилося слабке благання. Вона стояла на клаптику снігової кірки завбільшки з кухонний стіл і могла щомиті провалитися в снігову прірву, що її оточувала. Старий сказав:
— Слід помалу підштовхувати повсть уперед, але не можна занадто повільно. У жодному разі не слід злякати її, адже їх зараз уже двоє. У степу всім важко жити, тож слід залишати одне одному шанс вижити.