Чень Чжень кивнув головою, ліг на живіт і почав легенько підштовхувати повсть уперед, крізь снігову прірву, аж поки підсунув її під ноги вівці. Снігова кірка при цьому не проломилася. Можливо, ця вівця колись уже зазнавала порятунку від людей або ж прагнула надати останній шанс на життя своєму маляті в животі — так чи інакше, але вона одним махом стрибнула на повсть і впала на коліна, вона вся так тремтіла, ніби її розбив параліч від утоми чи вона зовсім заклякла від морозу чи збожеволіла. Чень Чжень нарешті видихнув із полегшенням, і вони зі Старим обережно перейшли на передню повсть, помалу перетягнувши задню по краю через прірву і підштовхнувши її до твердого місця на західному боці. Так вони пересували свої повстяні доріжки з десяток разів, поки, нарешті, дісталися безпечного місця на сніговому схилі, під яким не було прірви, а натомість виднілися сліди козячих копит і «міток». Старий сказав:
— Ну от і добре! Тепер відпустимо її. Якщо вона знову кудись провалиться — це вже означає, що на те воля Тенґера.
Чень Чжень поволі підійшов до дзеренихи. Але вона тепер здавалася йому не козою, а лагідною й покірною оленихою, до того ж у неї справді були великі й прекрасні, схожі на оленячі, очі. Чень Чжень погладив її по голові, і її великі перелякані очі ще збільшилися, а погляд сповнився благанням про життя. І поки його рука торкалася цього слабкого створіння, яке безпомічно лежало на колінах у нього в ногах, його серце раптом здригнулося від думки: як це він не пристав на захист цих травоїдних тварин — миролюбних, ніжних і прекрасних, а якось непомітно перейшов на позицію тих кровожерливих вовків?! І тут у Ченя, який виріс на казках про вовчицю, Пана Дунґо й вовка та інших, де висловлюється ненависть до вовків, мимоволі вирвалося:
— Бідні дзерени! Ці вовки справді люті, вбивають безневинних направо й наліво, ставлять життя за ніщо, зітерти б їх на порох!..
Обличчя Старого тієї миті так різко змінилося, що Чень Чжень злякався й ледь не проковтнув подальші слова. Він усвідомив, що образив Старого до глибини душі, зачепив тотем степовиків. Однак забрати назад свої слова він не міг.
Прискіпливо дивлячись на нього, Старий прохрипів від хвилювання:
— А що, трава — це, по-твоєму, не життя?! Степ — не життя?! У монгольському степу трава і долина — це велике життя, а решта, навіть вовки й люди — це мале життя. Мале життя може існувати, тільки спираючись на велике. Тому травоїдні тварини насправді лютіші за м'ясоїдів. Ти жалієш дзерена, а трави тобі не шкода?! У дзерена є чотири ноги і зазвичай він бігає так швидко, що замучить будь-якого вовка, який за ним поженеться. Дзерен, коли схоче пити, може побігти собі до річки й напитися, а коли змерзне — вибігти на схил і погрітися на сонечку. А трава? Хоча вона й є великим життям, її власне життя — крихке й гірке. Поживна земля тонка, корінці сидять неглибоко. Оскільки росте з землі, то побігти — далеко не розбіжиться, посунутися — далеко не дотягнеться. Хто завгодно може топтатися по ній, їсти її, гризти її, псувати її. Один кінь як помочиться, так і спалить цілу галявинку трави. А якщо трава виросте на піску чи між камінням, то їй так не пощастить, що навіть і колосків не зможе випустити й насіння дати. Якщо вже когось і жаліти в степу — так це траву! Монголи найбільше жаліють і вболівають за степ і траву. А якщо говорити про вбивць, то дзерени — жахливіші за косарку. Хіба те, як вони безбожно псують пасовища — це не вбивство? Чи вони не вбивають велике життя в степу? Але якщо велике життя помре, то й мале зі степу зникне! Дзерени — це лихо, ще страшніше за вовчу зграю. У степу, крім білого лиха й чорного лиха, є ще й жовте лихо. Жовте лихо — це, вважай, коли дзерени їдять людей…
Ріденькі вуса старого аж тремтіли — ще дужче, ніж тіло дзеренихи.
Чень Чжень був уражений до глибини душі. Кожне слово Старого, ніби удар барабана, змушувало калатати його серце. Він відчував, що кочовики не тільки були мудрішими у військових справах і перевершували хліборобів за стійкістю характеру й сміливістю, але й пішли далі хліборобів у розумінні багатьох речей. Ця давня степова логіка відразу схоплювала сутність тисячолітньої боротьби не на життя, а на смерть між націями-м'ясоїдами й травоїдними націями. Ця промова Старого ніби виявляла зверхній погляд мешканців монгольських високогір'їв на Північно-китайську рівнину — погляд сторони, яка перебуває на висоті, й демонструвала їхні гострі вовчі ікла, була промовистою й проникливою, і… нищівною — адже йому важко було щось заперечити. І завжди красномовний Чень Чжень мовчав тієї миті, ніби йому відібрало мову. Його — ханьця і хлібороба — погляди на життя, на існування, на долю, зазнавши потужного удару логіки й культури степу, ніби обрушилися на певний час. Чень Чжень вимушений був визнати, що сліпуча Істина на боці кочовиків, адже «велике життя», яке вони охороняють — життя степу й природи — значно цінніше, ніж людське життя. А хлібороби охороняють «мале життя» — для них найціннішим у світі є життя й доля людини. Однак «якщо велике життя зникне, то й малого не буде» — Чень Чжень повторював про себе ці слова, а його серце стискалося від болю. Він раптом згадав, що протягом усієї історії кочовики переслідували хліборобів і силоміць перетворювали зорані землі знову на пасовища, тож його сумніви ще поглибилися. Раніше Чень Чжень вважав, що так поводяться тільки відсталі варвари, однак сьогоднішній хід Старого змушував поглянути на це питання під іншим кутом зору — з позиції відносин між малим життям і великим життям, і тепер Чень Чжень відчував, що таку поведінку не слід сприймати тільки як «варварську», оскільки в цьому «варварстві» прихована глибока культура охорони бази для існування людства. З точки зору «великого життя», хлібороби, які випалюють рослинність, готуючи ріллю, й піднімають цілину, посилаючи військових охороняти нові землі, тобто руйнують велике життя степу й природи, наражаючи тим самим на небезпеку мале життя людства, — є ще більшим варварством. Як на Заході, так і на Сході люди вважають, що земля — це мати, тож хіба може вважати себе цивілізованим той, хто шкодить матері?