Старий і Чень повели свій плот, навантажений двома дзеренами, до берега. Коли повстяний човен пристав до схилу, Ян Ке і Баяр допомогли Старому зійти вниз. Чень Чжень зіпхнув дзеренів з плоту, і вони вчотирьох потягли їх до своїх возів. Чень Чжень раптом помітив, що на обох їхніх возах уже лежить кілька дзеренів, тож запитав, звідки вони взялися. Ян Ке пояснив:
— Одного викопали ми з Баяром, а інших нам подарували родини, які пристали раніше. Вони сказали, що такі є правила орхонського степу. — Ян Ке засміявся: — Старий батько й справді показав нам шлях до зиску.
Старий на це теж посміявся й зауважив:
— Ну, ви тепер теж степовики, тож надалі повинні пам'ятати степові правила.
Старий стомився, тож сів біля воза й запалив свою люльку. Він звернувся до пекінців:
— Ідіть тепер удвох, але будьте обережними! Якщо раптом провалитеся, то швидше схрестіть ноги й витягніть руки, а також вдихніть і затамуйте подих, тоді глибоко не підете. Хто працюватиме гаком, стежте, щоб не зачепили собі обличчя, а то потім ніхто за вас заміж не піде, — було незрозуміло, чи Старий кахикає, чи — сміється. Він покликав Баяра, щоб той приніс дрів, розпалив багаття, й вони почали готувати обід.
Чень Чжень і Ян Ке радісно побігли до повстяного плоту. Наближаючись до краю снігової прірви, Чень Чжень раптом помітив снігову печеру, до якої вів ніби своєрідний тунель у снігу, що продовжувався й далі в глибину. Ян Ке сміючись розповів:
— Поки батько був поруч, я не наважувався тобі розповісти: це ми з Баяром вирили цю нору і витягли звідти того великого дзерена. Баяр хоч і маленький, але кмітливий! Коли ви пішли, він, скориставшись тим, що маленький і легенький, розстелив шкіряний халат, ліг на нього й поплазував таким чином по снігу вперед, а снігова кірка його витримала! Помітивши за п’ять-шість метрів попереду снігову печеру, він повернувся й покликав мене допомогти йому рити хід. Прорили хід ми досить швидко, а потім він заліз у печеру й прив’язав до ніг дзерена мотузку. Коли він повернувся, я вже самотужки витяг дзерена. Баяр — такий сміливий! Я, мабуть, більше за нього боявся, що сніг провалиться й поглине його…
— Я це давно зрозумів! Адже якщо він не побоявся голіруч вхопити вовка за ногу, то що йому варто в нору залізти? Якщо монголи вже в дитинстві такі зухвалі, то які ж вони виростуть!
— А коли я його застеріг не лізти в ту нору, то це бісеня сказало, що й воно у вовче лігво залазило, а хіба в снігову нору побоїться? Він розповів, що коли йому було сім років, він заліз у вовче лігво й витягнув звідти вовченят. До речі, ти ж мрієш мати вовченя, от якось і підемо з Баяром за ним.
Чень Чжень поквапився заперечити:
— Я на таке не наважуся. Мені залишається тільки заздрити монголам.
Коли пекінці розмістилися на монгольському плоту, Ян Ке так зрадів, що його юне обличчя аж засяяло і по ньому пішли зморшки. Він сказав:
— У степу найцікавіше заняття — полювання. А пасти овець і чергувати по ночам — нудьга! Я помітив, що як тільки починаєш тут мати справу з вовками, так життя відразу набуває смаку.
— Степ широкий, а людей мало, на десятки кілометрів навколо можна не зустріти жодної монгольської юрти. Якщо не мати справ із вовками, як ти кажеш, не ходити на полювання, то помреш з нудьги. Нещодавно я зачитався однією книжкою, з якої зробив висновок, що степовики поклоняються вовку як тотему вже декілька тисячоліть.
Хлопці за ранковим чаєм досхочу наїлися тушкованої яловичини, тож тепер працювали на повну силу, аж пар з них ішов. Ніби веслярі на драконових човнах під час змагання, вони злагоджено й швидко пересували повстяні доріжки, тож здавалося, що їхній «пліт» летить, мов сніговий мотоцикл. Яну Ке нарешті вдалося власноруч витягти великого дзерена, тож він так радів, що ледь не проломив «пліт». У Ченя аж холодний піт виступив з переляку, і він поквапився вгамувати товариша. Поплескуючи тушу дзерена, Ян Ке примовляв:
— Коли я дивився, як інші виловлюють кіз, я вважав, що це сон. Але зараз я відчуваю все наяву. Це — справжнє! Справжнє! Таке справді буває! Дякую вам, вовки!
Ян Ке мертвою хваткою вчепився в жердину з гаком і позбавляв Ченя можливості навіть пальцем її торкнутися. Чень Чжень же не наважувався боротися з ним на такому хисткому човні, тож вимушений був задовольнитися роллю чорнороба. Ян Ке загачкував і витяг трьох великих дзеренів. Він захопився і не хотів повертатися на берег, а зловтішно посміхаючись, казав:
— Ми спочатку їх повитягуємо, а потім перевеземо, так ефект буде кращий, — сказавши це, він розклав витягнутих кіз на твердій сніговій поверхні.