А на березі Старий Біліґ допалив люльку, підвівся й покликав людей, які залишилися на березі, щоб розчистити біля возів ще більший майданчик. Господині кожної з родин повитягали привезені ними з дому старі дерев’яні дошки, зіпсовані дерев’яні осі возів та інший дерев’яний непотріб та склали все на дві великі купи на майданчику для багаття. Потім розстелили біля них стару повстяну доріжку, знесли сюди теплі чайники із чаєм з молоком, а також чайники з горілкою, дерев’яні миски та солонки, й розставили це все на доріжці. Санж з одним із хлопчиків добили двох поранених кіз, яким сніговою кіркою поламало ноги. Слід знати, що чабани Орхонського степу ніколи не їдять м’яса померлих дзеренів, тож ці дві скалічені, але живі тварини якнайкраще підходили як їжа на обід. Собаки на цей момент вже об’їлися вовчих недоїдок, тож байдуже дивилися на ще тепле м’ясо оббілованих і випатраних дзеренів. Коли запалало одне з багать, Старий Біліґ, жінки й діти дістали залізні або дерев'яні дротики й почали нанизувати на них свіже м'ясо, яке ще смикалося у них в руках, посипали його сіллю й сідали біля багаття його смажити, а потім пили чай і їли. Привабливі запахи чаю, молока, вина й м'яса линули разом з димом від багаття над озером, ніби закликаючи мисливців повернутися відпочити й разом пообідати.
Під обід повстяні човни кожної з родин встигли зробити по дві-три ходки, тож на возах цих родин уже виднілося по шість-сім кіз. Тепер чоловіки поступилися місцем жінкам і дітям, які вже наїлися й напилися, тож тепер хутчій «попливли» в глиб «озера» виловлювати дзеренів.
Шашлики зі свіжого м'яса дзеренів — це фірмова страва монгольського степу. Особливо, коли їх готувати відразу на місці полювання на справжньому багатті й одразу ж їсти. Така розкіш раніше була доступна тільки ханам і аристократам, а звичайні мисливці в степу були позбавлені цих переживань спільної радості. Чень Чжень і Ян Ке нарешті офіційно в статусі мисливців доєдналися до такого первісного бенкету. Вони вже давно забули про пекінські ресторанчики м'ясних страв. Мисливське натхнення й фізична праця збуджували апетит, тож Чень Чжень, напевне, сильніше за монгольських ханів радів сьогоднішнім здобуткам, оскільки все відбувалося на місці дикого бенкету, щойно полишеного дикими вовками, і навколо були розкидані обгризені ними рештки дзеренів. У такій атмосфері люди мов здичавіли — їли напівсире м'ясо, ще й жадібно, з вовчим апетитом. І в Ченя Чженя, і в Яна Ке в грудях раптом зродилась якась монгольська гордість і вони, не зговорюючись і не стримуючись, вихопили з рук монгольських мисливців, які тут же поглинали їжу, питво й співали, чайник з горілкою і, позадиравши голови, почали пити.
Старий Біліґ аж розсміявся:
— За рік, напевне, мені соромно буде й у Пекін на очі вашим батькам показатися, бо з вас вийдуть справжні дикі монголи.
Ян Ке аж пирскнув вином від злості:
— Ханьцям би монгольського духу, так їхнє військо змело б Цзюйюнґуань[26] і завоювало б увесь світ!
Чень Чжень, не стримуючись, заволав на все горло:
— Батьку! Батьку! Я хочу підняти цей чайник вище голови, щоб виголосити тост за «вождя племені» Біліґа!
Старий зробив три великих ковтки й так радів, що все примовляв:
— Міній хії, міній хії, міній сайн хії! (Синку мій! Синку мій! Гарна дитинко!)
Бат, уже доволі п’яний, розтулив долоню і з силою ляснув Ченя по спині:
— Ти… ти, ти зараз тільки наполовину монгол. А от як… якби ти одружився з монголкою і народив цілу… цілу юрту монголят, тоді вважався б справжнім монголом! Однак… ти слабак, нічого не вийде. Монголки під… під шкіряним плащем просто скажені, ще жах… жахливіші від вовків. Монгольські чоловіки їх бояться, як барани.
У розмову втрутився Санж:
— Увечері чоловік — що баран, а жінка — вовк. І Ґасмаа з них найлихіша.
Мисливці тут розреготалися.
Лхамжав так розійшовся, що просто на місці підставив ногу Яну Ке, аж той стрімголов покотився у великий замет. Монгол при цьому, також затинаючись, заявив:
— Ко… коли ти мене побореш, то… тоді будеш вважатися справжнім монголом.
Ян Ке, рвучко підвівшись, поліз до Лхамжава боротися, однак той знову його перекинув, і так — тричі, аж поки монгол, сміючись, сказав:
— Ви… ви… ханьці — ногоо ідех-на (травоїдні), як барани; а ми, монголи — мах ідех-на (м’ясоїди), як вовки.
Ян Ке, струшуючи з тіла сніг, відповів:
— Ось зажди, я наступного року куплю вола й сам його з’їм, виросту вище від тебе на голову, тоді ти будеш «баран»!
26