Чень Чжень вирішив дати Вовчику підказку — він раптом закричав: «Вовчику! Вовчику! Їсти!» Вовчик завмер на мить, однак ці звуки пробудили в нього почуття голоду, тож він миттю з вовка-воїна перетворився на голодного вовка: він люто затиснув голову зайця, після чого з хрускотом відкусив задніми зубами одне його вухо й проковтнув його просто з хутром. З голови зайця бризнула кров, а побачивши її, очі Вовчика загорілись, і він уже не міг стримати своєї вовчої природи. Він люто відкусив друге вухо й проковтнув його. Утративши обидва вуха, заєць став дуже схожим на байбака, почав безладно шкребти лапами й кусатись, борсаючись з останніх сил. Таким чином у вовчому колі клубком катались, б’ючись на смерть, вовченя із заюшеною кров’ю головою і старий заєць із розідраною на кров головою. Вовче коло перетворилось на справжнє поле бою, сповнене запаху крові.
Однак Вовчик усе ще не розумів, що спочатку потрібно вбити зайця на смерть, а потім можна спокійно їсти його м’ясо. Він, відкусивши шмат м’яса, з’їдав його, обдираючи сірого живцем, просто на цьому зайцеві, зовсім не за правилами, намацуючи способи полювання. Хоча ікла Вовчика були сточені, однак мали силу щелеп тигра, він спочатку затискав у зубах шкіру зайця, а потім люто мотав головою, розриваючи так шкіру сірого смужка за смужкою. Хоча він не розумів, що можна одним укусом перегризти зайцю горло, однак він інтуїтивно знайшов інше вразливе місце сірого — живіт. Тож, зрештою, Вовчик розірвав бідному зайцю живіт і з силою витягнув звідти всі нутрощі, а це вже — улюблена їжа степових вовків, оскільки нутрощі ніжні, мають багато крові й не вкриті хутром. Очі Вовчика засвітились, і всі кишки, серце, легені, печінка й нирки швидко потрапили йому в живіт. Старий заєць, який до цього вперто опирався, припинив спротив, коли втратив свої нутрощі.
Отже, Чень Чжень дав Вовчику можливість побути справжнім вовком. Вовчик нарешті виріс — ціною спотворення обличчя й вух; однак тепер він мав «стандартні вуха» степового вовка і сам перетворився на такого, навіть враховуючи справжню битву. Проте Чень Чжень чомусь не міг радіти — коли Вовчик виграв, Чень натомість почав співчувати старому зайцю, адже той, бідолаха, боровся до останньої миті, тож його смерть заслуговує на повагу: хоча він був забитий і з’їдений однаково хоробрим і запеклим Вовчиком, його, зайця, дух залишився непереможеним. Отже, всі істоти монгольського степу, крім овець, не важливо, м’ясоїди вони чи травоїди, усі мають подарований їм матір’ю-степом хоробрий і нескорений дух.
Вівці самі прийшли до табору. Чень Чжень і Ян Ке вирішили цього дня тимчасово перервати традицію Вовчикових прогулянок, а сам Вовчик, який усе ще перебував у надзвичайно збудженому стані, геть забув про них.
Хлопцям рідко коли випадала можливість зібратись усім чотирьом готувати й їсти, тож атмосфера в юрті відразу стала надзвичайно теплою й приємною. Чень Чжень налив Чжану Цзіюаню піалу чаю й запитав:
— Ти ще нам не розповів, як же ти роздобув цього старого зайця?
Чжан Цзіюань, як і степові конопаси, любив повихвалятися, тож, трохи помовчавши, сказав:
— Гм, цього зайця мені теж подарували вовки.
Усі троє хлопців завмерли від подиву. Чжан Цзіюань помовчав ще кілька секунд і тоді сказав:
— Сьогодні в обід ми з Батом їздили шукати коней, однак на півдорозі, коли щойно проминули один маленький схил, удалині побачили вовка, який, задерши догори свій зад, рив землю. Ми обидва саме сиділи на швидких конях, тож за одним ударом батога були вже там. Вовк, звісно ж, відразу втік на інший бік схилу, а ми під їхали до місця, де він рив землю, й побачили там невеличку нору, біля якої було чимало свіжої землі. Нора була в дуже потаємному місці — прямо під густою травою, тож якби не ця свіжа земля, її б дуже важко було помітити. Бат, як тільки побачив нору, відразу сказав, що вона — заяча, однак тут заєць влаштував не гніздо, а тимчасову схованку. У степу хитрі зайці мають по три-чотири гнізда, а крім того, ще й риють собі багато тимчасових схованок і в разі наближення ворога ховаються в них. Конопаси найбільше ненавидять ці нори, адже через них часто калічаться і люди, і коні. Минулого року один з найкращих коней Лхамжава через таку нору зламав передню ногу й став ні на що не здатний. Коли ми побачили цю нору, то прокинулась уся наша лють, ми зіскочили з коней і вирішили будь-що витягти цього зайця й убити. Нора виявилась більше метра завглибшки, ми просунули туди руків’я аркана й поворушили ним — усередині дійсно було щось м’яке, як виявилось — живий заєць. Вовки справді вміють рити нори — ще б трохи, і він його звідти витяг. Однак тепер вовк утік, а чим же ми могли рити нору далі? Бат сказав, що в нього є спосіб: він відв’язав аркан від руків’я, потім ножем зробив на руків’ї невеликий надріз, у який ми запхнули трохи жорсткої трави — так щоб держак став схожим на рогачку. Потім ми просунули його в нору й почали намацувати тіло зайця, а коли дісталися його нашою «рогачкою», то защипнули його за хутро й почали крутити рогачку, поки хутро разом зі шкірою повністю не накрутилося на руків’я аркана. Потім, притиснувши цим руків’ям зайця, ми почали тягти його назовні, і невдовзі Бат дійсно таким чином «викрутив» сірого з нори. Щойно показалась його голова, я відразу ж схопив його за вуха.