— Доржа вже давно запросив заступник голови корпусу Лі. Він також влучно стріляє з рушниці, коли він почув про початок полювання, в нього аж руки засвербіли. Він водить маленьку радянську вантажівку «міні-газ», вона швидка й маневрена, можна стоячи в машині стріляти по вовках, і це набагато зручніше, ніж у джипі. — Знову подивившись на годинник, Бао Шуньґуй додав: — Не будемо гаяти час, ходімо швидше!
Побачивши, що відкрутитись не вдасться, Чень сказав до Яна Ке:
— Іди ти.
— Краще… Краще ти. Я гірше за тебе розуміюсь на вовках, — відповів Ян.
Бао Шуньґуй не витримав:
— Я вирішу — піде Чень! І не хитруй! А якщо ти, як Старий Біліґ, підведеш нас, і ми повернемось із порожніми руками, я вб’ю твоє вовченя! Нема чого патякати, ходімо!
Чень Чжень аж побілів і підсвідомо зробив крок, загороджуючи Вовчика, та сказав:
— Я піду, піду, вже йду!
Два відкритих військових джипи помчали на захід, здіймаючи за собою два величезних жовтих дракони з піску.
Сонячне проміння на початку осені було таким колючим, що Ченю довелось примружити очі. Він сидів на місці помічника водія, і його так сильно обдувало вітром, що ледь не здувало шапку. Навіть якби він їхав на найшвидшому скакуні, він не зміг би впіймати такого сильного вітру, від якого аж можна було задихнутись.
Обидва джипи були майже новими, їхні мотори працювали тихо, ними було легко кермувати на поворотах, вони мали потужний двигун. В обох водіїв, очевидно, був чималий стаж роботи, вони були майстрами з досвідом водіння по перетятій місцевості. Машини йшли рівно й швидко, ніби їхали не по горбистій степовій дорозі, а по рівнині.
Чень Чжень уже більше двох років не їздив на джипі. Якби він не захоплювався вовками і якби був новачком, який щойно приїхав до степу, якби він не приймав два роки настанов від степу й степових вовків, він неодмінно б радів і дивувався такій рідкісній можливості «сучасного» полювання на вовків. Мчати, мов вітер, у відкритому військовому джипі крізь великий зелений степ у гонитві за монгольськими вовками — це мало б збуджувати й приносити насолоду. Це чарувало й п’янило набагато більше, ніж полювання на лисиць верхи з ріжками і з собаками, що полюбляли влаштовувати англійські аристократи, й більше, ніж забава російських дворян — полювання в засніженому лісі на ведмедя, і більше, ніж лови в угіддях Мулан Паддока,[167] у яких брали участь тисячі вершників з-поміж аристократії монголів і маньчжурів. Однак у цю мить Чень сподівався, що в джипа зупиниться мотор, адже він почувався зрадником, який веде військових ловити своїх друзів. Його ставлення до вовків Бао Шуньґуй насправді добре знав, тож сьогодні Чень опинився в скрутній ситуації, не знаючи, що йому робити, аби вберегти Вовчика, і при цьому не позбавити життя вовків.
Рух за винищення вовків, розпочатий виробничо-будівельним корпусом, уже розгорнувся по всьому степу в масштабах усієї дивізії. Тож остання армія вовків, утворена за давніми законами монгольського степу, яка ще зберігала, мов релікти, тактику й стратегію давніх гунів, тюрків, сянбійців та монголів часів Чингісхана, повинна була остаточно зникнути в кільці оточення нинішніх модернізованих військ. Вовків із їхньою дурною славою, як цапа-відбувайла, виганяли за двері країни і зганяли зі сцени історії китайці, які самі були зобов’язані їм, але при цьому остаточно винищували їхній вплив і неоціненні досягнення. Сум Ченя з цього приводу міг зрозуміти тільки Біліґ та степовики, які поклоняються вовку-тотему, а також двоє товаришів Ченя по монгольській юрті. Його сум був передчасним, але водночас і дуже давнім.
У різних місцях Орхонського степу погода буває різною. Коли військовий джип виїхав на мокру піщану дорогу, у вухах Ченя засвистів осінній вітер і пробудив його від цих думок. Він планував будь-що показати їм вовків, однак це мало статись у такому місці, де вовкам було б зручно сховатись і втекти.
Чень Чжень схилив набік голову й промовив до Бао Шуньґуя, який сидів позаду:
— Я знаю місця, де водяться вовки, однак там круті схили й очерет, тож джип там не проїде.
Бао Шуньґуй витріщився на нього й попередив:
— Ти мені не хитруй! Зараз в очереті багато комарів, чого б це вовки там ховались? Я теж уже півроку полюю на вовків, не забувай про це…
Чень Чжень почав виправлятись:
— Я тільки хотів сказати… що ми не зможемо заїхати в гори і в очерет, а тільки на піщані пагорбки й великі положисті схили, де комарів не так багато.
Однак Бао Шуньґуй продовжував напосідати на Ченя:
— Після того випадку на пустельному схилі конопаси розігнали всіх вовків. Учора ми проїхали там не одне коло, але жодного вовка не побачили. Я бачу, ти сьогодні не хочеш показати все, на що здатен? Однак май на увазі, я що сказав — те зробив! Учора ми не вбили жодного вовка, тож тепер нам потрібно на когось вилити свою злість.