Радник Сюй натомість закричав: «Швидше!», однак щойно машина знову набрала швидкість, на піску раптом виникли безладні кущики ячменю. Оскільки Чень пас раніше тут овець, то під враженням від тутешнього рельєфу закричав:
— Попереду — низина, там скрізь — трав’яні пагорбки, машина може легко перекинутись, потрібно знизити швидкість!
Однак радник Сюй ніяк на це не зауважив; він тримався обома руками за поручень і, повернувшись боком, напружено дивився вперед та постійно віддавав Старині Лю накази:
— Швидше! Швидше!
Педаль газу була натиснута до межі й машина мчала, мов скажена, так що всі її чотири колеса нерідко відривались від землі, після чого вона падала на два колеса. Чень Чжень мертвою хваткою тримався за поручень, усередині в нього все переверталося.
Він розумів, що зграя дуже вдало використала рельєф і тепер вдалася до останнього швидкого кидка. Як тільки вовки спустяться в низину, машина, яка їх переслідує, загрузне. Старина Лю висварився:
— Чортові вовки! Куди забігли!
Радник Сюй холодно прикрикнув:
— Не брешіть! Це вам не іграшки! Це — справжня битва!
Через сім-вісім лі скаженої погоні вони дійсно наблизились до низини, яка була всіяна горбиками цупкої, мов дерев’яної, трави. Однак тепер джип уже перебував у межах досяжності пострілу з рушниці мисливців-скотарів. Радник Сюй вигукнув:
— Їдьмо навскоси!
Старина Лю злегка торкнувся керма, і джип, мов військовий корабель, розвернувся боком, відкривши свої «гармати». Уся зграя тепер опинилась під прицілом радника Сюя, який сидів на задньому сидінні. «Пум!» — знову почувся звук, відразу ж після якого на землю впав найбільший у зграї вовк. Куля влучила йому в голову. Зграя ж від страху пустилась навтьоки на всі чотири боки. Пролунав ще один постріл і куля влучила в другого вовка, який відразу ж перекинувся на землю. Майже одночасно з цим решта вовків досягли низини з безладно розкиданими трав’яними пагорбками, тож стріляти по них уже не було можливості. Вовки побігли до прикордонного шосе й зникли там у траві. Постріли на північному заході також припинились, а джип загальмував у тому місці, де з низини піднімався положистий схил.
Радник Сюй витер піт і сказав:
— Ну й хитрі тутешні вовки! Інакше б я ще підстрелив кількох!
Бао Шуньґуй підняв обидва великі пальця й сказав:
— Нарешті ми вимістили злість! За 30 хвилин убили поспіль трьох вовків! Я вже півроку на них полюю, але ще власноруч не вбив жодного!
Радник Сюй, усе ще перебуваючи в ейфорії, додав:
— Тутешній рельєф складний, якраз підходить вовкам для партизанських війн. Не дивно, що тут ніяк не могли до сих пір позбавитись вовчого лиха.
Джип повільно під’їжджав до мертвих вовків. Другому вовкові куля влучила в бік, і його кров розлилась по осінній траві. Бао Шуньґуй і Старина Лю перенесли важкі вовчі тіла до джипа, поклавши їх поза машиною. Старина Лю, копнувши одного з них, сказав:
— Гм, важкий! Вистачить десятьом людям на раз наїстися.
Потім він відкрив вузький багажник і вийняв звідти брезент та простелив його на заднє сидіння машини. Після цього ще вийняв звідти два лантухи й запхнув у кожний з них по одному вовку, тоді вже заштовхав їх у багажник. Кришка багажника тепер не закривалася, тож із неї зробили відкриту платформу, що звисала на ланцюжках. Очевидно, Старина Лю збирався використати цю кришку багажника, щоб притягти за машиною решту двох мертвих вовків.
Ченю дуже хотілося розітнути живіт одному з вовків, щоб показати військовим, що там є всередині, однак йому здавалося, що військові не збираються знімати шкуру з вовків прямо тут, тому запитав:
— Ви зважитеся їсти вовче м’ясо? Воно ж кисле! Скотарі ніколи не їдять його.
Старина Лю відповів:
— Усе це брехня, вовчатина зовсім не кисла, вона схожа на собаче м’ясо, я їв її кілька разів у себе вдома, причому, якщо вовчатину добре приготувати, вона ще смачніша, ніж собачатина. Ось поглянь, який жирний цей вовк! Вовчатину слід готувати так само, як і собачатину — спочатку її потрібно замочити на цілий день у холодній воді, щоб вийшов запах, потім додати до неї більше часнику й перцю, а тоді можна тушити. Страва виходить дуже запашна! У наших краях якщо в когось у родині готують вовчатину, то все село збігається по м’ясо, адже кажуть, що хто з’їсть вовчатини, той стане сміливим і зможе вимістити всю свою злість.
Чень, приховуючи огиду, наполягав на своєму:
— Тут у місцевих скотарів є поховальний звичай, коли родичі померлого відвозять на возі його тіло до спеціального місця, де труп з’їдають вовки. Ви що, наважитеся їсти м’ясо вовка, який харчувався мертвими людьми?