Старина Лю, не переймаючись цим, сказав:
— Я про це знаю! Але достатньо не їсти вовчий шлунок і кишки. Собаки взагалі лижуть людську сечу, але хто турбується про те, що собаче м’ясо брудне? Овочі теж поливають гноєм, але ти що, вернеш носа від них, що вони брудні? Ми ж, ханьці, всі полюбляємо їсти овочі й собачатину! До корпусу відразу приїхало стільки людей, що баранини не вистачає, а в степу охота поїсти м’ясо просто скажена. Проте, коли ми притягнемо цих вовків до корпусу, їх не вистачить розділити між усіма. Справді, овець багато, а вовків мало, — зауважив Старина Лю і розсміявся.
Сміх радника Сюя також був дуже радісним:
— Коли мене сюди відправляли, то в штабі дивізії замовили вовчатину. Тож сьогодні ввечері маю їм надіслати. Кажуть, що вовчатиною можна вилікувати трахеїт, і є декілька старих «пацієнтів», які до мене «записались» у чергу на прийом, тож я вже незабаром тут стану лікарем! Убивати вовків — справді чудове відрядження: по-перше, можна позбавити народ від лиха, по-друге, здобути собі вовчу шкуру, по-третє, можна вилікувати людей, по-четверте, допомогти комусь заморити черв’ячка… Тільки подумайте: одразу чотири справи можна зробити! Чотири справи зараз!
Чень Чжень подумав, що навіть якщо він розітне при них вовка й витягне з його живота пацюка, він все одно не відіб’є в них бажання вбивати вовків.
Старина Лю підвів джип до місця, де був убитий перший їх вовк. Його голова була розтрощена, адже куля увійшла ззаду і знесла йому півморди; земля тут була вся забризкана мізками й кров’ю. Чень Чжень поспішив обшукати очами труп і, не помітивши ні на шиї, ні на грудях вовка білого хутра, із полегшенням зітхнув, адже це був не Білий князь. Проте можна було з упевненістю сказати, що це був ватажок, адже він, очевидно, щоб гарантувати безпеку всьому роду, разом із кількома прудкими вовками пішов заманювати ворога. Однак, на жаль, він зовсім не мав досвіду й підготовки щодо таких нових речей і людей у степу, як джипи, першокласні стрільці та їхні рушниці.
Старина Лю й Бао Шуньґуй зірвали по жмутику трави й почали обтирати вовка від крові та мізків, а потім радісно запхали його в лантух і перенесли до підвішеної на залізних ланцюгах кришки багажника та міцно прив’язали його там. Старина Лю, прицмокуючи, примовляв:
— Оце так! На зріст цей вовк уже ледь не зрівнявся із дворічним телям!
Після цього вони витерли начисто руки об траву, сіли в машину й поїхали до джипа, в якому перебував радник Баатар.
Коли машини зустрілись, вони зупинились. На задньому сидінні джипу радника Баатара лежав надутий лантух. Радник Баатар голосно сказав:
— Тут скрізь понаросло верболозу, джип ніяк не міг проїхати. За три постріли вдалося вбити лише одне вовченя. У нашій зграї були самі вовчиці й вовченята, схоже, що це була одна родина.
Радник Сюй вигукнув:
— Тутешні вовки просто чорти! Ті вовки-самці поступилися найкращою дорогою для відступу вовчицям із вовченятами!
Бао Шуньґуй загукав:
— Ще одного вбили! Оце так перемога! Сьогодні — найрадісніший день за весь рік мого перебування на пасовищі! Нарешті я вимістив свою злість! Їдьмо до тих двох мертвих вовків, у мене є горілка й закуска, вип’ємо спочатку за таку радість.
Чень Чжень поспішив вистрибнути з машини й побіг подивитись на вовченя. Вийшовши наперед до машини, він розв’язав лантух і оглянув убитого: вовченя було дуже схоже на його Вовчика, однак раптом виявилося навіть трохи більшим за нього. Він не очікував, що Вовчик, який так гарно їв і пив, все ж не зможе зрівнятись у зрості зі своїм диким братом. Виявилось, що дикі вовки стають дорослими менше, ніж за рік, і вже можуть самі себе прогодувати з полювання… Однак життя цього вовка обірвалося, щойно розпочавшись, через кулю, випущену з рушниці людиною. Чень Чжень із болем у серці злегка погладив кілька разів голову вовка, так само як він гладив удома Вовчика. Вийшло, що аби вберегти своє вовченя, довелося забрати життя в цього вільного вовченяти…
Обидва джипи поїхали на південь. Чень Чжень повними суму очима дивився на прикордонне пасовище: ватажок і основні сили цієї зграї були знищені менше, ніж за одну годину, і зграя, напевне, ніколи раніше не зіштовхувалась із такою швидкою атакою. Решта вовків цієї зграї, які втекли за кордон, певно, ніколи більше сюди не повернуться. Однак як же зможе вижити там ця зграя, котра втратила свого відважного полководця й основні бойові сили? Старий Біліґ колись казав, що зграя, яка втратила свою територію, є ще більшою невдахою, ніж собака, в якого померли господарі.