Чень подумав про себе, що Старий — ще лихіший за Доржа, й поміркувавши трохи, запитав його:
— А що робити, якщо вітер рознесе запах цієї отрути?
— Не рознесе, — відповів Старий. — А навіть якщо й рознесе, то людина цей запах не відчує, а вовки й так про нього дізнаються.
Старий знайшов іще декілька місць, де було встановлено капкани. Він сказав Ченю підібрати декілька овечих маслаків і з силою кинути їх у капкан, щоб перевернути його. Це був один із засобів, яким хитрі старі вовки протистояли капканам.
Вони поїхали до іншого місця колишнього табору й там учинили так само. Повернули назад вони тільки тоді, коли в Старого закінчилась його низькоякісна отрута.
Чень Чжень запитав:
— Батьку, а що, як вони, повертаючись до загону, помітять, що капкани перекинуто?
— Вони неодмінно зроблять гак, аби постріляти вовків, їм буде не до цього, — відповів Старий.
— А якщо вони через декілька днів прийдуть перевірити капкани й помітять, що хтось їх викрив? — знову запитав Чень. — Це ж дії, які йдуть усупереч руху на винищення вовків, і тоді вже вам не пощастить.
— Навіть ще більше моє нещастя — ніщо порівняно з нещастям орхонських вовків, — сказав Старий. — А якщо не буде вовків, то щури й зайці усе перериють тут і степу настане кінець, але тоді і їм не пощастить, тоді вже ніхто не втече від нещастя… Я таким чином, вважайте, врятував декількох вовків, навіть хоча б одного. Тікайте швидше, орхонські вовки! Тікайте на той край… А якщо Дорж та його люди справді прийдуть до мене поквитатись, буде тільки ще краще, адже в мене всередині давно вже кипить гнів і ніяк не знайде собі виходу…
Коли вони виїхали на верхівку хребта, то високо в небі побачили самотнього дикого гусака, який жалібно кликав своїх товаришів, самотньо кружляючи по небу. Старий зупинив коня, підняв голову й подивився на небо, а потім сказав, зітхнувши:
— Навіть гусак не збере собі зграї, щоб летіти на південь — вони з’їли усіх його товаришів!
Старий обернувся й довго дивився на нове пасовище, яке він освоював власноруч. В очах його бриніли сльози.
Ченю згадався той чарівний краєвид, який він бачив, коли вперше приїхав сюди зі Старим. Минув тільки один літній сезон, а чарівне нове пасовище з лебединим озером перетворилось на кладовище для лебедів, гусей, диких качок і степових вовків. Він сказав:
— Батьку, ми ж робимо добру справу, але чому ми схожі на злодіїв? Батьку, мені просто хочеться плакати…
— Тож поплач, — сказав Старий, — тобі стане легше! Мені теж хочеться плакати. Вовки вже забрали до себе одного по одному старих монголів, і тільки мене, як навмисне, лишили тут, ніби забули про мене…
Старий подивився вгору на Тенґера й по його обличчю потекли сльози. Ї-ї… Ї… Ї… — ніби це плакав старезний вовк. Сльози Ченя полились рікою і разом зі слізьми Старого закапали на землю древнього Орхонського степу…
Вовчик, терплячи біль, простояв у своїй клітці-тюрмі рівно два дні. Надвечір другого дня вози Ченя Чженя та Чжана Цзіюаня зупинились, нарешті, на рівному схилі, густо вкритому осінніми травами. Їхні сусіди — родина Ґомбо саме встановлювали юрти. Череда Ґао Цзяньчжуна вже прибула на визначене для неї пасовище, тож Ґао чекав на хлопців у вибраному Старим Біліґом місці для встановлення юрти. Отара Яна Ке також уже наближалась до нового табору. Чень Чжень, Чжан Цзіюань та Ґао Цзяньчжун утрьох дуже швидко звели юрту. Ґасмаа доручила Баяру відвезти їм на возі два кошики сухого кізяка, тож троє хлопців, які ледве-ледве волочились два дні й одну ніч, тепер змогли розпалити вогонь, нагріти чаю та приготувати собі їжу. Ян Ке встиг приїхати ще до вечері. Несподіванкою було те, що він притягнув вуздечкою підібрану на дорозі велику гнилу голоблю від воза, якої було достатньо для двох разів приготування їжі, тож Ґао Цзяньчжун, який два дні ходив із кам’яним обличчям через те, що Чень Чжень викинув ті цілих піввоза кізяків, нарешті трохи заспокоївся.
Чень Чжень, Чжан Цзіюань та Ян Ке підійшли до воза-тюрми. Щойно вони зняли товсту повсть, якою була накрита клітка, як помітили, що з одного її боку Вовчик своїми навіть затупленими пазурями та зубами утворив дірку розміром із футбольний м’яч, а з інших двох боків на плетених з вербової лози стінках скрізь видно було сліди його пазурів та зубів, старий же військовий плащ був увесь укритий шаром вербової трухи. Серце Ченя зайшлося від страху: напевно, це Вовчик учинив учора вночі, коли вози зупинились на відпочинок. Якби вони помітили цю дірку трохи пізніше, то він, можливо, уже б виліз через неї й утік. Однак залізний ланцюг, на якому він був прив'язаний до поперечки на возі, став би причиною того, що Вовчик або ж задушився, або ж його розчавило колесами воза. Придивившись ретельніше, Чень Чжень помітив, що на шарі згризеної трухи є чимало плям крові, тому він поспішив із Чжаном Цзіюанем зняти з воза плетений намет. Вовчик миттю зіскочив на траву, тож Чень Чжень поспішив відв'язати інший кінець залізного ланцюга й відігнати Вовчика на бік юрти. Ян Ке швидко викопав ямку й закріпив у ній дерев'яний кілок, на який накинув залізне кільце й закріпив його залізною ж скобою. Вовчик, який удосталь натерпівся страху за цю поїздку, після того, як зістрибнув на землю, ніби все ще відчував, що йому паморочиться в голові, й дуже довго не міг твердо встояти на ногах, тож дуже кумедно влігся на бік на траву, яка, нарешті, більше нікуди не рухалась, а його стерті до крові лапи тепер не торкались ні до чого твердого. Вовчик так стомився, що майже не міг підвести голови.