Чабан Ґао Цзяньчжун все ще переймався багатством, що не потрапило на щойно притягнуті вози, тож він перебив:
— Щось ви далеко зайшли в своїй розмові. Для нас зараз найбільш нагальна потреба — вигадати спосіб, як вирити із замету решту дзеренів. Тоді ми розбагатіємо.
Чень Чжень на це зауважив:
— Однак ти ж чув, що Небо на боці вовків, і те, що воно подарувало нам цей віз кіз — уже непогано. Така скажена заметіль вируватиме щонайменше три дні й три ночі, снігу в заметі ще додасть на півметра, і жодної ямки не буде видно. Тож ловити там кіз — все одно, що в морі голку.
Ґао Цзяньчжун вийшов з юрти, подивився на небо, потім повернувся й сказав:
— Мабуть, і справді вируватиме три дні й три ночі. Було б краще, аби я сьогодні пішов туди, я б обов’язково устромив у снігові ямки жердини.
Ян Ке на це зауважив:
— Тоді б ти не скуштував соєвого сиру, приготовленого Ґасмаа.
Ґао Цзяньчжун зітхнув:
— Ех, доведеться чекати весни. Тоді я піду туди й навантажу цілого воза, а потім потягну його просто до закупівельного пункту в колгоспі Баянговь. Якщо ви не розкажете, то ніхто й не дізнається.
У другу половину зими з худобою й справді не сталося пригод. Орхонські вовки забігли далеко, слідом за отарами дзеренів, і розбіглися. Біле лихо також цього разу не завітало.
Протягом тихої й безмовної зими Чень Чжень щодня пас овець або ночами сторожував отару, але щойно в нього з’являвся вільний час, як він, що той мисливець, скрізь розшукував і збирав історії про степових вовків. Найбільше часу він витратив на пошуки легенди про «вовків, які вміють літати». Ця легенда в Орхонському степу була найбільш популярною, причому події, про які в ній ішлося, відбулися нещодавно, а сталася вона якраз у тій бригаді, в якій нині перебував і він. Тож Чень Чжень вирішив будь-що з'ясувати витоки цієї легенди, йому хотілося зрозуміти, як, урешті-решт, могли вовки «злетіти» над Орхонським степом.
Коли молоді пекінці тільки прибули в степ, вони почули від чабанів, що степові вовки — це небесні посланці Тенґера, тож вони вміють літати. Протягом тисячоліть у чабанів існував обряд поховання просто неба, за яким небіжчика відвозили в дику місцину, де залишали в спеціально відведеному для такого поховання відкритому місці, щоб далі тілом зайнялися вовки. Коли вони остаточно згризали тіло, обряд поховання просто неба вважався завершеним. Підґрунтям для такого обряду була саме переконаність у тому, що вовки вміють літати й можуть повертатися назад до Тенґера та забирати з собою душу людини, достоту так, як священні орли в тибетців. Причому, коли молоді пекінці починали казати, що все це — забобони свідомості «чотирьох старих», чабани з абсолютною переконаністю в своїй правоті, наполягали на тому, що вовки таки вміють літати.
— Якщо не згадувати далеких часів, а взяти сучасність, то ще за три роки до «культурної революції» стався випадок, коли «зграйка» вовків залетіла до кам'яного загону Церендоржа з другої бригади й з'їла більше десятка баранів, а ще більше двохсот — загризла. Наївшись і напившись, вовки вилетіли собі із загону. Мури цієї споруди шість-сім чи заввишки, навіть людина через них не перелізе, тож як вовки могли потрапити туди, якщо не перелетіти? Той кам'яний загін ще стоїть, тож якщо не вірите, можете піти й самі подивитися. У той день голова пасовища Улзій на чолі всіх мешканців прийшов оглянути загін, і начальник місцевої міліції Харбар прибув на місце події. Вони все фотографували та вимірювали. Мури такі високі, що вовки їх нізащо не перестрибнуть, дірок у мурах немає жодної, щоб вовки через них пролізли… Розслідували цей випадок кілька днів, однак так і не змогли з’ясувати, як же вовки потрапили всередину і як потім вибралися звідти. І тільки чабани все зрозуміли.
Ця історія затямилася Ченю надовго. Тепер, усе більше захоплюючись степовими вовками, він знову згадав про неї, тож сів на коня й поїхав за декілька десятків лі шукати той кам’яний загін. Однак обстеживши тут кожний камінець, він так і не зрозумів, як же вовки потрапили всередину. Чень Чжень також розшукав старого Церендоржа, який сказав йому так: