— Як же його зафіксувати? — запитав Чень.
— На дроті слід скрутити маленький завиток, а потім натягнути петлю й злегка зачепити її за цей завиток. Петлю не слід ослабляти, адже коли повіє вітер, то капкан спрацює порожнім, вийде, що його тільки дарма ставили. Однак не слід також і занадто натягувати петлю, адже тоді капкан, навпаки, не спрацює і байбак теж не впіймається. Петля не повинна ні ослаблюватись, ні натягуватись, вона повинна бути рухомою, тільки тоді капкан закріпиться, а байбак, коли пролізе в нього наполовину, так чи інакше зачепить залізний дріт, і тоді петля миттю зіскочить із завитка й стиснеться. У такий спосіб на десять поставлених капканів можна вполювати шість-сім байбаків.
Чень Чжень ляснув себе по чолі й вигукнув:
— Неперевершено! Просто неперевершено! Не дивно, що в розставлені мною капкани не попався жоден байбак — виявляється, я не зробив їх гнучкими, тож байбаки вільно могли вилазити з них.
— Зачекай трохи, — сказав Старий, — подивишся, як я робитиму. Це нелегко зробити належним чином, ще потрібно звернути увагу на розмір нори й на розмір байбачих лап, визначивши його по відбитках біля нори. Є й ще більш важливі секрети, яких я навчу тебе, коли будемо ставити капкан, коли все буде готове, ти сам їх зрозумієш. Однак усі ці секрети повинен знати тільки ти, не слід передавати їх іншим.
— Обіцяю, — сказав Чень.
Старий додав:
— Дитино, мусиш запам’ятати ще одне: полюючи на байбаків, слід убивати лише дорослих самців і тільки тих самок, у яких немає байбачат, а якщо в капкан упіймається самка, що має байбачат, або маленьке байбача, їх слід відпускати. Ми, монголи, полюємо на байбаків уже сотні років, але до сих пір маємо байбачатину, щоб їсти, маємо шкурки байбаків, щоб продати, і маємо байбачий лій — це все тому, що жоден степовий монгол не наважується порушити закони предків. Байбаки руйнують степ, однак, з іншого боку, від них є багато користі для монголів. З давніх давен бідні скотарі в степу виживали в зимові холоди саме завдяки байбачому м’ясу. Де ж вам, ханьцям, знати, скільки бідних монголів урятували байбаки.
Два коні мчали крізь густу осінню траву. Кінські копита здіймали в повітря безліч рожевих, помаранчевих, білих та блакитних метеликів, а також зелених, жовтих та різнобарвних осінніх комах, зокрема й сарану. Над ними двома кружляли три-чотири ластівки й пронизливо співали, пурхаючи в повітрі, то торкаючись у падінні крупа коня, то злітаючи знову в небо, насолоджуючись можливістю побенкетувати комахами, яких здійняли в повітря для них коні й люди. Два коні промчали відстань у декілька десятків лі, ластівки також супроводжували їх усю цю відстань, а коли вони наїлись і полетіли собі, їхнє місце зайняла нова зграйка птахів, які пурхали навколо них і супроводжували своєю піснею.
Старий Біліґ, указуючи руків’ям батога на декілька пагорбків попереду, сказав:
— Це і є «великі байбачі гори» Орхонського степу, тут багато байбаків, вони великі й жирні, а також мають добре хутро, тож тутешні місця — великий скарб для нашої бригади. На півдні й півночі є ще дві «маленькі байбачі гори», там теж чимало цих звірят. Через декілька днів усі сюди прийдуть, адже цього року байбаків легко буде піймати.
— Чому? — поцікавився Чень.
— Тому що вовків поменшало, — зітхаючи, зі збляклим поглядом відповів Старий. — От байбаки й потрапляють легко в капкани. Восени вовки накопичують жир, харчуючись жирними байбаками, адже вовки без жиру також не перезимують. Причому вовки теж полюють на великих байбаків, а не на маленьких, тому й вони щороку мають можливість попоїсти байбачатини. У степу тільки монгольські скотарі та монгольські вовки розуміються на степових законах, які встановив Тенґер.
Вони поступово наближались до «великої байбачої гори». Раптом вони помітили, що там з боку урвища напнуті два брезентових намети, над якими піднімаються струмки диму, а поряд стоять вантажівка та віз із дерев’яними відрами для води. Усе це було схоже на намети тимчасових робітників.
От біда! Вони знову виявились першими! Вираз обличчя Старого Біліґа різко змінився — він так розсердився, що в його очах справді ледь не палав вогонь. Він помчав у напрямку наметів.
Два коня ще не наблизились до наметів, а вершники вже відчули запах байбачатини й байбачого лою. Перед наметами вони відразу ж спішились і побачили, що на влаштованій там кабиці стоїть великий казан, наполовину заповнений коричневим байбачим лоєм, що саме кипить і булькає великими бульбашками, і в ньому крутяться декілька цілих тушок байбаків, з яких зняли лій і залишили саме м’ясо, яке вже обсмажилось у лої до жовтого кольору й хрумкої скоринки. Один молодий заробітчанин щойно виловив просмаженого байбака й збирався вкинути в казан іншого, оббілованого, випатраного й уже без лою. Голова Ван і ще один заробітчанин сиділи біля старої дерев’яної скрині, на якій були розставлені миска з соєвим соусом, блюдце з сіллю й перцем і тарілка із зеленою цибулею. Вони пили вино просто з горла пляшки й жували смажену байбачатину. Їм було дуже весело.