Західні цяни… Для них загинути на війні було щастям, а померти від хвороби — невдачею. Вони витримували холод нарівні з дикими тваринами й птаством, навіть вагітні жінки не ховались від вітру й снігу. Вони мали твердий характер і шалену сміливість, відповідно до клімату західних земель, що перебувають під знаком металу.[172]
Перший сніг на початку цьогорічної зими дуже швидко перетворився на вологу в повітрі, у степу стало холодно й свіжо. Коли скотарі виїхали з нового літнього пасовища, галасливий табір залишився в минулому — тепер окремі загони були розташовані за десятки лі один від одного, навіть собачого гавкоту не було чутно. Дикий степ, буйно зарослий зимовою травою, увесь пожовк і справляв враження такого запустіння, ніби тут була високогірна пустеля без жодної травинки. І тільки небо над степом залишалось усе таким же глибоким і синім, як було восени. Це високе небо з поодинокими хмарами на ньому було чистим, мов озеро, а степові орли літали в ньому так високо, що здавалися ще меншими за цяточки іржі на поверхні дзеркала. Вони вже не могли впіймати ні байбака, ні щура, оскільки ті зарились у свої нори на зиму, тож орлам залишалось тільки злітати під самі хмари, щоб збільшити коло огляду й розшукувати звідти зайців. Однак монгольські зайці, які вміють змінювати колір, поховались у високій зимовій траві так, що навіть лисицям було важко їх помітити. Старий Біліґ колись сказав, що щороку взимку гине від голоду багато степових орлів.
На постачальному пункті військового корпусу Чень Чжень купив оберемок товстого сталевого дроту й полагодив плетений корпус воза, який Вовчик розідрав своїми зубами й пазурями. Потім він ще витратив цілий день на те, щоб із внутрішнього боку корпусу, щільно до його стінок, сплести ще й сталеву сітку, а також — сітчастий дах. Дріт був доволі товстим, не набагато відрізняючись від палички для їжі, його можна було перекусити тільки обома руками, з силою стиснувши лещата. Чень розраховував, що навіть якщо Вовчик зламає ще одне ікло, він не зможе прокусити своєї нової клітки. Крім того, перевагою товстого сталевого дроту було те, що його відразу ж можна було залатати там, де його пошкодять. Узимку сніг укривав більшу половину пасовищ, тож кількість трави, до якої могла дістатись худоба, суттєво зменшувалась. Тому взимку скотарі змушені були переїжджати раз на місяць: коли корови й вівці виїдали траву на одному з пасовищ так, що воно ставало білим, слід було їхати на інше пасовище й переганяти худобу до жовтої засніженої рівнини, а траву, яка залишалась на старому пасовищі під снігом, лишати на з’їдання табунам, адже коні могли вирити її з-під снігу своїми великими копитами. Узимку скотарі щоразу переїжджають на недалеку відстань, головне — виїхати за межі пасовища, на якому вівці виїли траву. Зазвичай шлях на нове пасовище триває не більше півдня. Тож як би не пручався Вовчик, але він ніяк не зміг би перегризти клітку за такий час. Чень Чжень зітхнув із полегшенням, адже він нарешті вигадав спосіб, як перевозити Вовчика під час переїздів узимку.
Скотарство дійсно може «вичавити» з людини мудрість, тож Чень Чжень і Ян Ке вигадали, як заманити Вовчика в клітку: спочатку вони накривали Вовчика кліткою на землі, потім піднімали голоблю воза й підставляли задній край його кузова під одну зі сторін клітки й просували її разом із Вовчиком нагору по дну кузова, потім вирівнювали віз і міцно прив’язували до нього клітку. І Вовчика можна було безпечно завантажити на віз, при цьому він не міг поранити ні людей, ні себе. А коли вони приїжджали на нове місце стоянки й вивантажували його, описана вище процедура повторювалась у зворотному порядку. Хлопці сподівались, що зможуть дотримувати цього способу, аж поки не влаштуються на постійне поселення, а тоді збудують для нього кам’яний загін і раз і назавжди розв’яжуть проблему взаємної охорони. Потім можна буде пустити до нього ту маленьку сучку, з якою вони від початку жили разом і були нерозлучними компаньйонами, щоб через деякий час отримати «плід» їхніх почуттів — виводок за виводком цуценят-вівчарок, які стануть справжніми нащадками диких степових вовків.
Чень Чжень і Ян Ке часто сиділи поряд із Вовчиком і розмовляли, погладжуючи його голову. У такий час Вовчик міг витягнути свою шию й покласти голову на ноги котрогось із хлопців, настовбурчити свої вуха й з цікавістю дослухатись до їхньої розмови. А коли він стомлювався слухати, то починав крутити головою й тертися об їхні ноги. Або піднімав морду до неба чи закидав назад голову, вимагаючи від них, щоб вони почухали йому за вушками чи за щічками. Так, мріючи про їхнє й Вовчика майбутнє, Ян Ке обійняв малого, повільно розправив йому хутро й сказав:
172
Мається на увазі один з п’яти першоелементів давньокитайської космогонії. Вважається, що в проекції на географічні реалії він відповідав західним землям, де рельєф складається переважно з піску й каміння, що робить життя людей там доволі складним.