— Якщо згодом у Вовчика будуть свої цуценята, то він уже не зможе втекти, адже вовки найбільше з усіх тварин піклуються про свою родину, усі самці у вовків — зразкові «чоловіки», не гультяї. Тож якщо дикі вовки не прийдуть «зваблювати» його, ми навіть зможемо не прив’язувати його більше на ланцюг, а дозволимо йому вільно бавитись у степу, і він буде сам повертатись до свого «лігва».
Чень Чжень, похитавши головою, сказав:
— Якщо так, то Вовчик уже не буде справжнім вовком. Я не хотів би залишати його тут назавжди… Я весь час мріяв мати справжнього друга серед диких вовків. Уяви, що я поїду верхи на північний захід до високого схилу біля прикордонного шосе й гукну в глибину гір до дороги: «Вовчику! Вовчику! Їсти!», і він, випромінюючи радість, побіжить до мене, ведучи за собою всю свою родину, цілий рід справжніх степових вовків, і на їхніх шиях не буде ланцюгів, а їхні ікла будуть гострими. Вони будуть здорові й веселі, будуть качатись зі мною разом по степу, лизати мене в підборіддя, брати в зуби мою руку й кусати мене, але не сильно… Однак з тих пір, як у Вовчика не стало гострих ікол, ця моя мрія перетворилася на сон…
Чень Чжень злегка зітхнув і сказав:
— Я дійсно ніяк не можу заспокоїтись. Останніми днями я знову почав мріяти ось про що: ніби я став зубним лікарем і поставив Вовчику чотири нових гострих сталевих ікла, а навесні наступного року, після того як Вовчик виріс на справжнього вовка, потайки узяв його до прикордонного шосе і випустив його у великі гори, що в Зовнішній Монголії, адже там є вовча зграя, ватажок якої, його батько Білий князь, напевне, проклав своїми зубами криваву дорогу до нового місця проживання. Розумний Вовчик неодмінно зможе знайти свого батька-ватажка. Щойно він наблизиться, Білий князь почує в ньому запах крові свого роду й прийме назад нашого Вовчика. Причому Вовчик, у якого тепер є зброя у вигляді чотирьох сталевих ікол, певно, зможе стати грозою всього степу. І хто знає, може, за декілька років Білий князь поступиться своїм місцем нашому Вовчику. Адже наш Вовчик неодмінно є найкращим представником виду орхонських вовків, він має вперту вдачу й найвищу мудрість, тож йому на роду написано бути представником наступного покоління вовчих князів. Якщо Вовчик зможе відвоювати питомі монгольські землі, то вовки будуть жити на широких просторах, де майже немає людей, адже населення там становить всього 2 млн осіб, і де справжній рай для поклоніння вовку-тотему. Там немає селян, які ненавидять і винищують вовків, тож ті обширні степові землі є справжнім місцем, де наш Вовчик може виявити свій героїзм… На мені справді лежить жахлива провина за те, що зруйнував такі блискучі й видатні перспективи Вовчикового життєвого шляху.
Ян Ке з дурнуватим виглядом дивився на далекі гори з північного боку кордону, і його погляд поступово згасав. Зітхнувши, він сказав:
— Твоя перша мрія ще могла б здійснитися, якби ти потрапив у степ на десять років раніше, але твоя остання мрія, схоже, не здійсниться. Адже звідки ти привезеш дорогоцінне стоматологічне обладнання? Навіть у лікарні хошуна такого немає! Старі скотарі, щоб уставити собі зуби, вимушені їхати за 800 лі до лікарні аймаку. У тебе стане сміливості понести вовка в лікарню аймаку? Не потрібно далі мріяти, інакше ти перетворишся на тітоньку Сянлінь,[173] тільки з монгольського степу, а причиною твоїх теревенів завжди будуть вовки, однак твоя позиція буде завжди на їхньому боці… Ех, давай краще дивитись в обличчя реальності.
А повернувшись до реальності, Чень Чжень і Ян Ке найбільше переймались ранами Вовчика: його стерті чотири лапи вже загоїлись, однак чорний зіпсований зуб хитався все сильніше, а десна біля його кореня червоніла й напухала. Вовчик уже не наважувався так, як раніше, відчайдушно розривати їжу, а коли він за своєю жадобою забував про зубний біль та скажено кидався шматувати їжу, зуб нагадував про себе таким болем, що малий змушений був розкривати пащу й хапати ротом прохолодне повітря, а також постійно облизувати хворий зуб, аж поки біль трохи минеться, тільки після цього він наважувався знову повільно кусати їжу іншим боком щелепи.
Але Ченя ще більше турбувала рана Вовчика в середині горла — вона ніяк не загоювалась. Він постійно намазував на його їжу юньнаньські ліки й змушував Вовчика їх ковтати, тож рана припинила кровоточити, однак малому все ще важко було ковтати їжу і він часто кашляв. Чень Чжень не наважувався запрошувати ветеринара, тож йому залишалось тільки позичити декілька книжок з ветеринарії й самотужки потроху в усьому розбиратись.
173