— Кінець, цього разу вже по всьому…
Ян Ке сказав:
— З Вовчика витікло більше половини крові, якщо так усе полишити, то кров витече вся…
Хлопці заметушились, однак не розуміли, як зупинити Вовчикові кровотечу. Тож Чень Чжень поспіхом сів на коня й поїхав запросити Старого Біліґа. Старий, побачивши всього закривавленого Ченя, теж злякався й поспішив за ним. Побачивши, що Вовчик усе ще стікає кров’ю, він поспішив запитати:
— У вас є якісь ліки для зупинки крові?
Чень похапцем витяг усі пляшечки з «білими» юньнаньськими ліками — всього чотири. Тоді Старий увійшов до юрти і вийняв із миски з м’ясом уже зварені овечі легені й поклав їх у гарячу воду з чайника, щоб розморозити й розм’якшити їх. Потім він обрізав усі дихальні трубки та інші тверді речі, а також відділив праву та ліву легені, після чого обмазав їх юньнаньськими ліками й поніс їх до Вовчикового кола, щоб Чень погодував Вовчика. Щойно Чень заніс миску з їжею до вовчого кола, як Вовчик відразу ж схопив у зуби одну легеню й проковтнув її. Овеча легеня, пройшовши по стравоходу, увібрала кров і розбухла, тож Вовчик ледь нею не вдавився. Обмазана юньнаньськими ліками овеча легеня на короткий час застрягла в нього в горлі, після чого з певними труднощами пройшла по горлу вниз. Розбухла, вона затисла кров’яні судини, а ліки таким чином потрапили на рану в стравоході. Тільки коли Вовчик із силою проковтнув обидві легені, кров у його пащі почала поступово зменшуватись.
Старий похитав головою:
— Він не виживе — утратив багато крові, та ще й рана в нього на такому життєво важливому місці, як горло, тож хоча цього разу все припинилось, однак чи зможеш ти припинити це ще раз, коли він наступного разу почує вовче виття? Бідолаха цей вовк, я ж казав тобі, що не слід утримувати вовка, але ти не послухав. Мені так важко дивитись на це, ніби хтось мені ріже горло… Хіба так повинен жити вовк? Ще гірше за собаку, гірше за монгольських рабів у давнину. Монгольські вовки помруть, але не будуть так жити…
Чень Чжень почав жалісно просити:
— Батьку, я його буду до смерті доглядати, тільки подивіться, чи можна його ще врятувати? Навчіть мене ваших засобів лікувати хвороби…
Старий із розширеними від подиву очима запитав:
— Ти хочеш і далі його утримувати? Швидше вбий його, поки він ще схожий на вовка і має ще трохи вовчої злості, щоб він помер у бою, як справжній дикий вовк! А не так безславно, як хворий собака! Допоможи його душі!
У Ченя затремтіли обидві руки, адже він ніколи не думав про те, щоб власними руками вбити Вовчика — він же ж виростив його з таким ризиком і труднощами! З усіх сил стримуючи сльози, він ще раз почав прохати:
— Батьку, послухайте мене, хіба ж я зможу підняти на таке руку… Якщо буде хоч крихітка надії, я все одно хочу врятувати його…
Обличчя Старого відразу спохмурніло, він сердито прокашлявся, потім смачно плюнув на сніг і прокричав:
— Ви, ханьці, ніколи не зрозумієте монгольських вовків!
Сказавши це, Старий сердито сів на коня, люто стьобнув його батогом і, не обертаючись, помчав до своєї юрти.
Душу Ченя пронизав такий гострий біль, ніби це його душу так люто стьобнули батогом.
Обидва хлопці стояли, ніби їх прибили паколом до засніженої землі, ніби вони втратили свої душі.
Ян Ке копнув сніг носком чобота й, понуривши голову, сказав:
— Батько ще ніколи так на нас не сердився… Вовчик уже не цуценя, він виріс і може з нами боротись за свою свободу, адже вовки — справжні представники тих істот, які «без свободи воліють умерти». Тож так, як зараз, Вовчик, либонь, не житиме. Гадаю, нам краще послухатись Батька й виявити пошану до Вовчика, останній раз як до справжнього вовка.
Сльози Ченя замерзли на його щоках вервечкою крижаних намистинок. Він зітхнув і сказав:
— Думаєш, я не розумію, що мав на увазі Батько? Однак, зважаючи на свої почуття, хіба я зможу підняти руку? Я навіть свого сина, якщо він буде в мене в майбутньому, не любитиму так безтямно, як Вовчика… Мені потрібно ще подумати…