Вовчик, який втратив багато крові, похитуючись, підвівся й пішов до краю вовчого кола, де лапою вирив декілька великих грудок снігу з-поза меж кола й розкрив пащу з наміром їх проковтнути. Чень Чжень поспішив обійняти його й запитав у Яна:
— Вовчик, напевне, хоче снігом зупинити біль, чи можна дозволити йому це?
— Я думаю, що він хоче пити, — сказав Ян Ке. — Адже хіба можна не відчувати спрагу, коли втратив так багато крові? Я думаю, що зараз слід дати йому можливість робити, що хоче, нехай сам вирішує свою долю.
Чень розтиснув руки і Вовчик відразу ж почав у всю пащу ковтати грудки снігу. Зовсім ослабленого Вовчика мучили ще й біль та холод, тож він усім тілом страшенно тремтів, ніби в давнину степовий раб, якого на покарання кинули на мороз без куртки. Насамкінець Вовчик уже не міг стояти, тож ліг на землю, мов його розбив параліч, і з великим зусиллям скрутився калачиком, закривши хвостом ніс і морду. Він усе ще тремтів — з кожним ковтком морозного повітря його тіло стискалось, мов у конвульсіях, а під час видиху тремтіння трохи спадало, і так ці напади тремтіння продовжувались у ритмі його дихання, яке довго не могло припинитись остаточно. У Ченя починало терпнути серце, адже він ще ніколи не бачив Вовчика таким безсилим і безпомічним. Він пішов і знайшов якесь товсте повстяне покривало й підстелив її під Вовчика, при цьому він невиразно відчував, як Вовчикова душа по краплині відділяється від його тіла, тож він уже не був схожим на те вовченя, якого Чень колись виховував.
В обід Чень зварив Вовчику цілу каструлю каші з м’ясом і жирним овечим курдюком, потім домішав у неї кілька грудок снігу, щоб трохи остудити, й приніс Вовчику. Вовчик зібрав усі свої сили, щоб набути колишнього вигляду голодного вовка, який жадібно їсть, однак у нього це вже не виходило. Він їв із тривалими зупинками, під час їжі стікав кров’ю й кашляв. З його рани в глибині горла продовжувала йти кров, тож горщик каші, який зазвичай зникав за один раз, тепер розтягнувся на два дні й три харчування.
Протягом цих двох днів Чень Чжень та Ян Ке день і ніч по черзі дуже уважно стерегли Вовчика й доглядали за ним. Однак Вовчик раз за разом їв дедалі менше, а в останній присіст майже нічого не проковтнув, окрім власної крові. Тоді Чень Чжень поспішив сісти на коня, прихопив із собою три пляшки степової горілки й запросив ветеринара з бригади. Той побачивши, що скрізь на землі кров, сказав:
— Не витрачайте зусиль. Якби це був собака, а не вовк, то він би давно вже здох.
Ветеринар не дав їм навіть однієї пігулки, скочив на коня й помчав до інших юрт.
Ранком третього дня Чень Чжень, щойно вийшовши з юрти, побачив, що Вовчик сам сповз із повсті й лежить на землі, закинувши голову, та швидко дихає. Коли вони з Яном Ке підбігли подивитись, у них обох трусились від страху руки й ноги. Шия Вовчика так набрякла, що мала ось-ось луснути, здавлена ошийником, тож він міг вдихнути хоча б півковтка повітря, тільки закинувши назад голову. Чень Чжень поспішив ослабити Вовчику ошийник на дві дірки, і той почав дихати на повні груди, але ніяк не міг відсапатись, проте, доклавши всіх зусиль, підвівся. Хлопці розкрили йому пащу й побачили, що половина його десни й усе горло сильно набрякли, причому шкіра на набряку почала вже гноїтись.
Чень розчаровано сів на землю. Вовчик, борсаючись, випрямив дві передні лапи й вимушено сів на землі прямо перед ним, напіввідкривши пащу й наполовину висунувши язик, з якого капала слина наполовину з кров’ю, і почав дивитись на Ченя так, мов на старого вовка, мов хотів йому щось сказати, однак не міг видати ані звуку, бо йому заважало швидке дихання. По обличчю Ченя покотились рясні сльози, він обійняв Вовчика за шию і в останній раз міцно притиснувся до нього чолом і носом. Вовчик ледь-ледь утримався, й обидві його передні лапи, на які припадала його вага, різко затремтіли.
Чень Чжень рвучко підвівся, побіг до юрти й нишком схопив бур, потім обернувся й, сховавши бур позаду себе, швидкими кроками побіг до Вовчика. Той все ще сидів, швидко дихаючи, а його передні лапи тремтіли ще дужче, здавалось, що він ось-ось упаде. Чень Чжень швидко зайшов Вовчику за спину, підняв бур і з усіх сил опустив його Вовчику на голову. Той без жодного звуку м’яко впав на землю, як справжній степовий монгольський вовк — не зламавшись до останньої хвилини…
У ту мить Чень Чжень відчув, що його душу теж вибило ударом з тіла, він майже знову почув її дзвінкі удари об тім’я. Однак цього разу душа, яка вилетіла, більше не поверталась. Чень застиг у вовчому колі, мов обледеніла колона…