Прибігли всі їхні собаки, не розуміючи, що відбувається. Побачивши вже мертвого Вовчика, підійшли до нього й почали обнюхувати, однак, налякані, розбіглись. Тільки Ерлан сердито й люто гарчав без упину на обох господарів.
Ян Ке, стримуючи сльози, промовив:
— Решту теж слід зробити, як казав Батько Біліґ. Я оббілую його на опудало, а ти йди до юрти відпочинь.
Чень Чжень, мов задерев’янілий, відповів:
— Ми разом витягли з лігва цих вовченят, тож давай тепер і разом білувати, відправимо його до Тенґера.
Хлопці, стримуючи тремтіння рук, обережно оббілували вовка, причому хутро залишалось так само щільним і блискучим, однак на тілі в нього був лише тоненький шар лою. Ян Ке розтягнув шкуру на даху юрти, а Чень приніс чистий лантух, поклав у нього рештки Вовчика й прив’язав до сідла. Хлопці сіли на коней і поїхали в гори. Там вони знайшли одну верхівку, на якій було декілька великих каменів, білих від посліду орлів, стерли з них рукавами сніг і обережно та рівно поклали там тіло Вовчика. Місце поховання, яке вони обрали нашвидкуруч, було холодним і дуже тихим, а Вовчик без свого «бойового плаща» виглядав зовсім інакше, Чень Чжень тепер зовсім не впізнавав свого Вовчика, тільки відчував, що він абсолютно схожий на всіх великих степових вовків, які загинули на полі бою і яких люди оббілували. На подив, Чень Чжень і Ян Ке перед цим оббілованим тілом свого улюбленця не зронили ані сльозинки. У монгольському степу майже кожен вовк приходить у шубі, а відходить — голим, залишаючи людям сміливість, відвагу й мудрість, а також — чарівний степ. Вовчик цієї миті не тільки скинув свій «бойовий плащ», але й звільнився від ланцюга. Нарешті, він був таким самим, як інші степові вовки — члени його зграї і всі ті, хто загинув у бою. Він тепер опинився перед широким степом без пут і ярма, остаточно вільним. Відтоді Вовчик офіційно повернувся до зграї, повернувся в ряди степових воїнів, тож Тенґер у жодному разі не зможе відмовити Вовчиковій душі.
Хлопці, не змовляючись, підвели голови й подивились на небо — там над ними вже кружляли два тетерев’ятники. Потім вони опустили голови й подивились на Вовчика — його тіло змерзлося й затверділо на тонкий шар. Хлопці сіли на коней і поспішили вниз. Коли вони під’їхали до луки й підняли вгору голови, ті птахи вже, кружляючи, спустились майже до самих каменів на верхівці гори. Вовчик ще не змерзся остаточно, тож він дуже швидко потрапить на небо, степові орли віднесуть його до Тенґера.
Коли вони повернулися додому, то побачили, що Ґао Цзяньчжун, вибрав палицю з березового стовбура завдовжки шість-сім метрів і поставив її перед дверима до юрти та притрусив вовче опудало жовтою сухою травою. Чень Чжень протягнув крізь ніздрі Вовчика й зав’язав там один кінець тонкої шкіряної мотузки, а інший кінець — зав’язав на верхівці березового стовбура. Усі втрьох хлопці дуже шанобливо встромили прямий стовбур у великий сніговий намет перед юртою.
Лютий північно-західний вітер піднімав довге хутро Вовчикового опудала аж вертикально до неба, розчісуючи охайно його «бойовий плащ», ніби обладунки для урочистого бенкету на небі. Над Вовчиком плив білий дим, що піднімався з димоходу в юрті, і здавалось, що Вовчик стрибає між хмарами, вільно й радісно перекидається й танцює на стовпчику диму. Тепер на його шиї більше ніколи не буде ані залізного ланцюга, ані ярма, а під його ногами — ніколи не буде маленького клаптика тюремної землі.
Чень Чжень і Ян Ке довго дивились, позакидавши голови, на Вовчика в небі, дивились на Тенґера. Чень про себе бурмотів:
— Вовчику, Вовчику, Тенґер розкаже тобі всю правду. Тоді прийди до мене уві сні і вкуси мене, люто-люто вкуси мене…
Затуманеним поглядом Чень стежив за зворушливими й пустотливими рухами Вовчика — то була його зовнішня оболонка, яку він залишив цьому світові. Здавалось, що всередині тієї прекрасної й войовничої оболонки все ще перебуває вільна й незламна душа Вовчика. Раптом довга оболонка Вовчикового тіла і його довгий настовбурчений угору хвіст вигнулись декілька разів, мов пустотливий дракон, і Чень у душі злякався — адже він ніби дійсно побачив дракона з головою вовка, що летів по небу крізь хмари й сніг. Потім довга оболонка почала підніматись і опускатись у повітрі, мов дельфін стрибав по воді, пришвидшуючи свої рухи… Свистів вітер, навколо в повітрі метушились сніжинки, а Вовчик, мов золотий дракон у небі, стрибав по хмарах, загнуздуючи сніг і вітер, радісно кружляючи в небі у польоті до Тенґера, у польоті до Сиріуса, у польоті до вільного космічного простору, у польоті до місця, де збираються душі всіх давніх монгольських степових вовків, які за тисячі років загинули в бою…