— Гаразд! Гаразд! Гаразд! Наступного разу, коли в вас буде судовий позов, покличте мене, — сказавши це, він віддав Лхамжаву ключі від машини.
Залою прокотився скажений сміх. Після цього всі голосисті чоловіки й жінки «племені», які вміли пити й співати пісень, заспівали разом. Насамкінець усі вибрали пісню відомого монгольського співака Тенґера. Вона лунала потужно й дзвінко, містила протяжне вовче виття, була схожою на гру флейти: Це… і у-у-у… є… монголи у-у-у… люди, які… палко… люблять… свою у-у-у батьківщину…
Пісні під горілку лунали аж до ранку, і не одна з них викликала сльози в давніх друзів.
На бенкеті Чень Чжень і Ян Ке, ніби пекінська горілка «Ерготоу», були «замовлені» кожною з гостинних і охочих до вина родин, тож чоловіки мусили вдень відвідувати по дві родини, в кожній із яких улаштовувався бенкет із піснями. А блакитний «Черокі» став «машиною для друзів», на якій їздили, щоб насолодитися самим процесом кермування, а також купити вина й привезти його, ним же привозили на бенкет решту друзів колишнього «загону». Ворота Батової родини перетворились на паркувальний майданчик — наступного дня по обіді тут стояли джипи й мотоцикли майже половини членів бригади, на конях туди мало хто приїхав. Скотарі розповіли, що якби не великі сніги взимку, коли на мотоциклі неможливо пасти овець і потрібно пересідати на коня, уже б ніхто з них не утримував цих тварин. Від чотирьох табунів колишньої 2-ї бригади тепер залишився тільки один, тож кількість коней навіть не досягає половини колишньої кількості. Бат сказав: «Вовків не стало, трави зменшилось — і коні заледащились, припинили бігати швидко, та й зростом уже не ті; орхонські коні тепер нікому не потрібні». Чень Чжень також зауважив, що з покоління Старого Біліґа вже нікого не залишилось, а основними силами орхонського скотарства тепер стали колишні учні Яна Ке.
Протягом трьох днів обидва гості пили так багато, що в них підскочив тиск і прискорилась робота серця. Однак завдяки тому, що городи ханьського типу в степу стали тепер звичним ділом, щодня на столі в них була велика миска свіжих овочів і заправка для них, інакше холестерин у крові в них так само підвищився б. Через щоденні бенкети робота скотарів здебільшого простоювала, тільки немісцеві найманці підтримували потік щоденних справ. Чень Чжень розпитав їх і дізнався, що їхня місячна зарплатня становить 200 юанів і два великих барани, при цьому їх забезпечують їжею й житлом. Тих, хто гарно працює, наприкінці року чекають ще й нагороди. Один із найманців розповів, що він — сам зі скотарів, родом із одного з селищ за 400 лі на південний захід від Орхону. У попередні роки його родина теж мала більше 1700 голів овець і жила не гірше орхонських родин, у них у родині теж працював один найманець. Однак їхнє пасовище рік за роком ставало гірше, і позаминулого року, коли була сильна засуха, на ньому з’явився пісок, трава згоріла, і більша половина овець передохли від спраги та голоду, тож йому довелось їхати в інше місце шукати собі підробіток. Однак навіть ті 20–30 овець, які він може заробити за рік, неможливо відвезти додому, адже там немає трави, тож від живих овець тепер йому немає ніякого зиску, він змушений їх продавати, а додому везти гроші…
Хлопці, нарешті, отямилися, проспавши цілий день у родинах, де кожен з них тоді гостював. На четвертий день Чень Чжень до півночі проговорив із родиною Ґасмаа.
А на п’ятий день зранку Чень Чжень і Ян Ке поїхали в напрямку гір Хар Чулуут — гір Чорного каменя.