Выбрать главу

В Орхонському степу вже протягом сотень і тисяч років, коли скотарі помирали, то в деяких сім’ях увесь одяг з небіжчиків знімали й загортали тіло в повсть та міцно зв’язували, в інших же родинах узагалі не чіпали одяг покійного. Потім небіжчика клали на візок, а впоперек голоблі прив’язували довгу дерев’яну жердину. Наступного дня на світанку двоє старших чоловіків з родини бралися кожний за один з кінців жердини і впрягали коня, а потім їхали до місця поховання, підганяючи коня, щоб той біг швидше. Вважалося, що там, де небіжчика викине з візка тряскою, і буде місце, звідки його душа повернеться до Тенґера. Це місце символізувало кінець вибоїстого шляху одного з представників народу-вершника. Якщо тіло небіжчика було загорнуте в повсть, то двоє візниць спішувалися й розгортали його та залишали лежати голим горілиць на траві, так чисто й безпосередньо, як він (вона) прийшли в цей світ. У цей час небіжчик уже належав вовкам, належав духам. Що ж стосується душі небіжчика, то могла вона чи ні піднятися до Тенґера — залежало від того, чинив небіжчик за життя добро чи зло. Зазвичай це можна було визначити за три дні: якщо за цей час тіло небіжчика зникало й лишалися самі кістки, отже, його душа піднялася до Тенґера, якщо ж тіло залишалося на тому місці недоторканим, рідних небіжчика охоплював жах. Однак в Орхонському степу було багато вовків, тож Чень Чжень ще не чув, щоб душа когось із померлих не пішла до Тенґера.

Чень Чжень знав, що обряд поховання просто неба існує в тибетців, і до приїзду в степ навіть не підозрював, що монголи також здійснюють цей обряд, однак головною фігурою в ньому є не великі орли, а вовчі зграї. Чень Чжень дедалі більше проймався острахом і цікавістю. Від директора парку вантажівок, що возили продукти місцевого виробництва, він дізнався приблизне розташування ритуальних місць і за першої ж можливості потайки побував там двічі. Однак, оскільки все було вкрите снігом, він не побачив того, що хотів. І тільки вже майже під кінець зими він одного разу нарешті помітив на снігу сліди конячих копит, що вели до ритуального місця, й дві колії, прокладені колесами воза. Він пішов колією й побачив старого, який помер від хвороби. Було схоже, що його тільки що залишили тут, оскільки сліди копит, ніг і колії були ще свіжими, вітер ще не встиг звіяти з них пухкий сніжок. Старий лежав на снігу горілиць і так спокійно, ніби новонароджений; його тіло вже встигло вкритися тонким шаром пухкого снігу, обличчя під білим серпанком розгладилося й ніби просвітліло.

Чень Чжень остовпів — внутрішній жах, який всю дорогу стискав йому серце, поступово змінився відчуттям набожності й святості. Було несхоже, щоб небіжчик збирався «в небуття», навпаки, він ніби йшов до Тенґера на бенкет прийняти друге хрещення святою водою й зустріти своє нове життя. Чень Чжень уперше переконався — степові монголи дійсно поклоняються вовку як тотему, адже коли в останній момент присутності людини в цьому світі її тіло стає такою відкритою й щирою жертвою, остаточно звільнивши себе від усього зайвого, чи можна ще сумніватися в щирій побожності, з якою степові монголи ставляться до Тенґера і до вовка, доручаючи їм свої душі.

Чень Чжень не наважився тривалий час лишатися в цьому святому місці, боячись потурбувати душу небіжчика чи образити святу віру степовиків, тож він шанобливо вклонився старому й повів коня назад, в обжитий степ. Він звернув увагу на те, що останній відрізок колії був надзвичайно покручений — Чень Чжень ніби бачив перед собою, як трусило візок. Він виміряв своїми кроками приблизну відстань останнього шляху небіжчика, який стисло вмістив усе вибоїсте життя степовика, — він становив сорок-п’ятдесят метрів. Людське життя таке коротке, а Тенґер — такий безмежно вічний! Найзначніші слова, які кожний, починаючи від Чингісхана й до звичайного чабана, вимовляє до неба протягом життя, — це «Передвічне небо! Передвічне небо! Передвічний Тенґере!» А степові вовки і є тими сходами до неба, якими душа степовиків сходить до Тенґера.

Через три дні в родині померлого не було помітно переполоху, тож у Ченя ніби камінь упав з душі. Чабани, які, згідно з місцевими звичаями, ходили обстежувати ритуальне місце після похорону, напевне, помітили свіжі сліди ніг і копит і зрозуміли, що заборонене місце відвідував хтось чужий, однак жоден з них його не звинувачував. Однак, якби душа померлого не піднялася до Тенґера, він би опинився в зовсім іншій ситуації. Цікавість Ченя мало не призвела до конфлікту з тотемом і табу степовиків, тож йому довелося повернутися до своєї роботи й обережно випасати овець, щоб наблизитися до цих степовиків, щодо яких він відчував ще більший інтерес, якусь містику й глибоку повагу.