Під кінець 60-х років прогноз погоди в степу був поганим: коли обіцяли дощ — і краплини з неба не падало, а коли обіцяли ясну погоду — сонце не показувалось. Як казав голова скотарського господарства Улзій: прогноз — водонос, воду в решеті носить. Тож, крім Біліґа й іще декількох старих, які дуже хвилювались через рішення місцевих начальників кинути ще більше сил на вилов вовчого молодняка, ніхто не передбачив цього подвійного наступу — зими і вовків. Навіть прикордонники, які завжди переймалися проблемами скотарства й скотарів, не передбачили його і вчасно не застерегли. Зазвичай вони відразу ж повідомляли в Комітет пасовища й чабанам, що помітили сліди великих вовчих зграй на прикордонних патрульних трасах. Однак прилеглі до кордону луки Орхонського степу розташовувались на низеньких пагорбках, відкритих звідусіль, тож холодні потоки, бурі й заметілі пролітали тут, мов блискавки, а неабиякі вмільці використовувати природні явища на війні — степові вовки — теж досить часто користалися бурями, щоб успішно проводити одну за одною операції «блискавка».
На одному з першосортних пасовищ, розташованому на сонячному боці схилу в південно-західній частині Орхону, цими днями щойно зібрався новий табун коней. Це були елітні коні — сім-вісім десятків голів, відібрані з двох десятків табунів по всьому Орхонському степу, що належали окремим полкам і дивізіям кінноти народного ополчення Внутрішньої Монголії. Цими днями очікували висновку ветеринарної комісії щодо стану цих коней, і якщо в них не знаходили сапу, то планували відразу відправити їх у дорогу. Оскільки напружено тривала підготовка до війни, то відповідальність конопасів, які ними опікувались, була надзвичайно високою. Представники військових на пасовищі разом із революційним комітетом відібрали чотирьох найбільш відповідальних, пильних та сміливих конопасів, які до того ж чудово володіли своєю професією, й розділили їх на дві групи, щоб вони могли по черзі цілодобово пильнувати табун. Бат, командир 2-го загону ополченців, який до того ж був призначений бригадиром, видав розпорядження всім конопасам відвести табуни подалі звідси на декілька десятків лі, щоб коні, призначені для війська, сумуючи за своїми родинами, не втекли до своїх колишніх табунів. Попередніми днями віяв теплий вітерець, стояла гарна година, трави було багато, до того ж можна було вже погризти ріденькі весняні паростки озимини, тож військові коні, напевне, повинні радіти з цього й забути про повернення додому. Четверо конопасів також докладали всіх сил, тож декілька днів минули без пригод.
Авангард холодного вітру ненадовго зупинився і настала черга степової хурделиці з вітром понад десять балів господарювати в степу. Вода в озері через проливний дощ вийшла з берегів, а гурти худоби всім натовпом прорвалися за стіни загонів. Юрти, які опинилися на протязі, вітер перекинув, покрутив їх, як великі миски, і вони розсипалися. З критих повстю возів, що опинились у вітру на дорозі, зірвало дахи, і повсть полетіла в небо. Сніг падав такий щільний, що вершник не бачив ані голови, ані хвоста свого коня. Снігові зернятка були тверді, мов піщинки, й аж свистіли, пролітаючи в повітрі з такою швидкістю, ніби хтось вистрілював їх з рушниці. За кожною з мільярда цих крупинок тягнувся білий слід, тож складалося враження, ніби вони танцюють на вітрі. Біліґ розповів, що в давнину в Монголії жив один шаман, який приказував: «Хурделиця, хурделиця — дух снігу налетів, волосся розпустив, — мабуть, оскаженів». Нібито відтак хурделиця й прославилась скрізь. Між небом і землею, по всьому степу, не було жодної людини чи худобини, в якої серце не холонуло б, зачувши наближення хурделиці. Люди кричали, а тварини галасували в сотні й тисячі ротів, і все це миттю складалося в одне спільне виття великого духа хурделиці.
Люди, які збиралися вночі продовжити вилов вовчого молодняка, виявилися оточені хурделицею далеко в горах і не могли вже ані продовжувати операцію, ані відступити. Більшість мисливців, які саме поверталися додому, заблукали. Майже всі, хто залишився стерегти худобу, включаючи літніх людей, дітей і жінок, вийшли наздоганяти її чи втримувати ту, яка ще не розбіглася. У степу за один день чи одну ніч можна втратити все, що накопичив багаторічною працею.