Раптом у два стовпи світла ввірвався сірий кінь із сірою гривою, за кілька кроків зменшив швидкість і рвучко зупинився поруч із Батом, ніби знайшов свого спасителя. Сірий кінь був дуже наляканий і відсапувався, його шия внизу була прокусана, а груди — заюшені кров’ю, з рани йшла пара, але під нею смужки крові заледеніли. Кінь Саацерена, побачивши кров, злякався і рвучко підстрибнув, опустив голову, потім випрямив шию і, не пам’ятаючи себе, скажено помчав за вітром. Бату залишалося тільки стиснути ногами круп свого коня й помчати навздогін. Сірий кінь за мить також кудись побіг.
Коли Бату з великими труднощами вдалося схопити за повід коня Саацерена, табун коней якраз виринув поряд із ними. У тьмяному світлі ліхтарів усі коні, яких вони могли побачити, були так само переляканими, як і той перший сірий кінь. Вітер ніс за собою довгі позивні крики коней, що бігли, відбиваючись від чогось копитами. Сотні тремтячих і божевільних кінських копит здіймали бурхливі хвилі снігу, що вкривали пеленою інший, ще більш лютий шквальний потік. Коли Бат і Саацерен із замиранням серця спрямували стовпи світла коням під ноги, Саацерен так злякався, що аж подався вперед, щоб ухопитися за шию свого коня, інакше він би просто скотився з нього. Хоча снігові хвилі ще більше розмивали світло ліхтаря, однак гострі очі конопасів все ж побачили під кіньми вовків. По краях табуна в бік майже кожного коня вчепилося по великому вовку, а то й по два. У хутро цих вовків набилося повно снігу, тож вони стали повністю білими, а їхні тулуби потовщали на цілий шар. Такі великі й білі, вони були ще страшнішими. Зграя білих вовків, зграя вовків-духів, зграя лютих вовків, які до смерті налякали конопасів! Вовки ж, які зазвичай боялися світла ліхтарів, відвертали від нього голову й тікали, тепер були настільки сповнені ненависті, що не відчували ані краплі страху, ставши такими ж безстрашними, як їхній ватажок і матері-вовчиці.
Бата так мучили докори сумління, що він аж спітнів, оскільки відчував, що зіткнувся з вовком-духом, і Тенґер його за це покарає. Хоча кожен скотар Орхонського степу, врешті-решт, потрапляв до вовка в живіт, і всі вони, а також їхні родичі сподівалися, що їхнє тіло після смерті буде дочиста знищене вовчою зграєю, а душа полине до Тенґера, і так було вже тисячу років, однак кожна здорова або хоча б напівжива людина боялася вовчих зграй і не наважувалася віддатися на поїдання вовкам, поки вік її ще не добіг кінця.
Бат і Саацерен ніяк не могли знайти двох інших конопасів і підозрювали, що їх могла заморозити хурделиця або занести кудись налякані скакуни. Ті двоє заступали на чергування вдень, тож не мали ні рушниці, ні ліхтарів, ні теплих плащів. Розлючений Бат сказав:
— Облишимо їх, тепер важливіше рятувати табун!
А табун все ще скажено мчав крізь стовп світла від ліхтаря Бата. Сім-вісім десятків найкращих військових коней, відібрані з двох десятків табунів по всьому пасовищу, предмет особливого піклування кількох десятків конюхів, — це були чистопородні скакуни аристократичної крові, відомі здавна в усьому світі як коні уземчинів, або тюркські коні. Вони мали гарний круп, були витривалими й працелюбними, могли терпіти голод і спрагу, спеку й холод, а також швидко бігали на далекі відстані. Зазвичай ці коні призначалися для головних конопасів і голів Комітету пасовища, тож конопаси надзвичайно шкодували за тим, що тепер цих скакунів забирали в армію й мали віддати простим кавалеристам з народного ополчення. Якщо ж тепер цей табун піде на харч вовкам або потоне в озері, то конопаси, напевне, його розірвуть, що ті вовки. Коли Бат згадав, якими непокірними зазвичай бувають конопаси, йому аж кров прилила до голови.
Він побачив, що Саацерен виявляє якусь нерішучість, тож затис ногами круп свого коня і помчав до нього, направивши аркан просто тому в голову і своїм конем перегородивши шлях коню Саацерена, розвернув їх до табуна. Потім, розлючений, спрямував свій ліхтар на Саацерена й декількома спалахами засліпив його, прокричавши:
— Тільки спробуй утекти, я тебе застрелю!
— Я не тікаю, це мій кінь злякався! — Саацерену довелося пару раз шмагнути коня віжками по голові, щоб той угамувався, потім він увімкнув ліхтаря і, розмахуючи арканом, помчав до табуна.
Вони з Батом вказували ліхтарями коням шлях, а арканами щодуху шмагали тих коней, які не слухалися й намагалися бігти за вітром. Вони хотіли скупчити табун навскоси до східного напрямку, оскільки, за оцінкою Бата, вони були вже недалеко від озера, щонайменше за двадцять лі. Коні з військового табуна усі були кастрованими огирами, мали довгі шиї й широкі груди, не обтяжені, як коні звичайного табуна, турботою про лошат, кобил, породіль чи старих коней, тому вони бігли дуже швидко, і за такої швидкості вже через півгодини мали влетіти в трясовину. Найгіршим було те, що це озеро попереду широко простягалося зі сходу на захід і перегороджувало їм шлях, тож якщо напрямок вітру не зміниться, його важко буде обминути. Бату навіть здалося, що те озеро схоже на пащу величезного чудовиська, яке розкрило її в очікуванні бенкету з жирненької конятини, що її посилали йому духи вітру й вовчий дух.