Він покликав ліхтариком Саацерена, і вони, не шкодуючи життя, кинулися в об’їзд табуна до його східного боку, аби перегородити шлях зграї. Вони скажено розмахували батогами й світили ліхтариками у зграю — вовки бояться світла, що підступно коле їм очі. Двоє вершників метлялися взад-вперед, ледь тримаючи в руках ліхтарі, і, зрештою, їм вдалося опанувати більшу частину лінії оборони на сході. Табун з полегшенням зітхнув, відходячи від шоку, й швидко вирівняв крок, намагаючись ухопити цю останню можливість і обминути болото зі сходу. Коні розуміли, що тільки так можна буде знову бігти за напрямком вітру і прибігти до табору, де багато юрт, де є знайомі люди, де чутно людський голос і є світло, яке коле вовкам очі, а ще там є друзі коней — люті й великі собаки, які, побачивши вовків, кинуться душити їх, — одним словом, там є господарі й друзі, які зможуть їх урятувати.
Однак вовки — найбільш терплячі воїни степу, вони вміють шукати й чекати своїх можливостей. Якщо вже їм трапиться якась нагода, вони нею скористаються сповна. Якщо вже вони дали волю своїй люті й узялися за цю справу, вони повинні були проковтнути їх з тельбухами, знищити всіх за будь-яку ціну, не дати вислизнути жодному коневі. А табун уже біг по зарослому лататтям краю озера. З-під швидких кінських копит, крім снігу, летіли ще й суха земля та соляний пил, що забивалися в ніс і роз’їдали очі, аж у людей і коней потекли сльози. Цієї миті й люди, і коні зрозуміли, що опинилися на межі життя і смерті. Оскільки степ укривала глибока темрява, то самого болота не було видно, однак його присутність відчувалася. І коні, й люди намагалися не зважати на їдкий пил, що бив у ніс, і на сльози, які застилали їм очі, вони намагалися дивитися крізь них уперед. Вони чекали того моменту, коли пил з-під кінських копит не буде роз’їдати очі — це означатиме, що коні вискочили на відкритий пагорбок на східному березі озера, тоді табун зможе розвернутися й бігти по східному берегу озера за вітром на південь.
Люди, коні, вовки швидко мчали купою, однак зграя в якийсь момент зупинилася, готуючись до атаки. Бат так хвилювався, що його рука, яка тримала рушницю, спітніла. Досвід пастуха підказував йому, що зграя готується до останньої вирішальної атаки. Якщо не піти в наступ зараз, вони згають свою можливість, а ця зграя була не з тих, що відмовляються від розплати. Бат молився, щоб їдкий пил застилав очі вовкам і вони б бігли за кіньми наосліп. Він чекав, поки коні вискочать на пагорбок — тоді він зможе вистрелити, щоб не тільки налякати коней і змусити їх швидше повертати й тікати звідси, але й щоб налякати вовків та перебити їх, а ще повідомити таким чином, що потрібна допомога. Бат доклав зусилля, стримуючи тремтіння в руках і приготувався стріляти просто в натовп вовків. Саацерен повинен був вистрелити за ним.
Не встиг ще Бат угамувати тремтіння в руках, як табун злякано заіржав, його кінь також почав плутатися, ніби його стриножили. Бат витер липкі сльози й направив стовп світла від ліхтарика прямо вперед. Там він побачив кількох великих вовків, які купою повільно бігли, загороджуючи шлях його коневі, — отже, вовки не побоялися важких кінських копит, прагнучи перепинити йому шлях. Обернувшись, Бат побачив, що Саацерен також потрапив у «блокаду» і з усіх сил намагається впоратися зі своїм переляканим конем. Отже, вовки дуже поспішали, якщо вже вирішили кинутися на осідланих коней. Бат схвильовано замахав ліхтариком, колами показуючи Саацерену, щоб той посувався вперед, однак кінь Саацерена так перелякався, що бив копитами й хвицався на всі боки, тож на нього вже важко було покладатися. Декілька здоровенних вовків по черзі кидалися зі своїми зубами й пазурями на коня Саацерена, так що його круп укрився подряпинами; пошматували вони й нижню полу шкіряного плаща хлопця. Сам Саацерен теж так злякався, що забув про все на світі, викинув аркан, який уже не допомагав відбиватися від вовків, а довгою й товстою ручкою ліхтарика діяв як рукопашною зброєю, заціджуючи ним праворуч і ліворуч у вовків, які кидалися на нього. Зрештою, скло ліхтарика розбилося, корпус увігнувся, голови в багатьох вовків були залиті кров’ю, однак це все одно не зупинило їхній потік. Один з дебелих вовків таки відірвав шмат м’яса від стегна коня Саацерена, той заіржав від болю і, більше не наважуючись наражатися за господарем на небезпеку, міцніше закусив вудила, витягнув шию, опустив голову і щодуху помчав на південний захід, рятуючи своє життя. Саацерен ніяк не міг зрушити голову цього коня, який тікав з поля бою, в потрібному напрямку. Декілька запеклих вовків, помітивши, що один з вершників, які плуталися їм під ногами й заважали атаці, утік, пробігли за ним декілька метрів, але потім швидко повернулися до табуна.