Выбрать главу

Бат зітер крижані сльози рукавом, прив’язав ручку нагайки до зап’ястка, потім розв’язав за спиною пасок рушниці і, підтримуючи лівою рукою саму рушницю й ліхтар, приготувався до підходу зграї. У цю мить у нього в голові була тільки одна думка — вбити якомога більше вовків.

Чекати довелося довго, Бат так замерз, що вже ледь тримався в сідлі. Раптом ніби тихий низький вітерець промайнув крізь нього — зграя ступила на трясовину і зупинилася на східному березі болота, розчинившись у клубах сніжного туману. За мить зі зграї вислизнув один худий вовк і обережно попрямував до табуна, кожним кроком випробовуючи твердість криги під лапами. Бату він здався замалим, щоб стріляти. Зробивши декілька кроків, вовк раптом рвучко підвів голову і, пришвидшивши кроки, підтюпцем побіг до табуна. І не дочекавшись, поки він до нього дістанеться, з берега озера здійнявся білий вітер, мов сніжний дракон, і помчав до табуна, а потім швидко закрутився й зашурхотів навколо нього, здійнявши по цілому озеру клуби снігу, так що вже було не розібрати, де небо, а де земля. Скидалося на те, що це плем’я диких волохатих канібалів оточило велике вогнище і зв’язаних поряд з ним людей та тварин, що підуть їм на поживу, і почали дико співати й танцювати, збуджуючи апетит і радіючи перед бенкетом.

Сніжинки-пісчинки набивалися Бату в очі, тож він нічого не бачив, тільки відчував страшенний холод, від якого тремтіло все тіло. Вороний, який мав надзвичайно гострий нюх, теж тремтів усім тілом, окутаний клубами снігу, і жалібно переривчасто іржав, опустивши голову. Чорна ніч і біла хурделиця ще раз накрили бійню в степу, перетворивши на лід потоки крові.

Майже окляклий на морозі Бат задерев’янілими руками вимкнув ліхтарик, добровільно занурившись у темряву, потім опустив голову, спрямував рушницю в бік озера, раптом трохи підніс її дуло і повільно вистрелив — один раз, двічі, тричі…

6

Тюрки… мають таку зброю: лук і стріли, зокрема й такі, що «співають», лати, піки, ножі й мечі. Вони носять багато прикрас і також мають короткі ножі. На їхніх знаменах зображено золоту голову вовка. Їхні воїни-охоронці називають себе фупі (що в перекладі з давньотюркської означає вовки. — Цзян Жун). Китайці їх теж називають вовками. Оскільки вони походять від вовків, то не забувають минулого.

«Історія держави Чжоу. Тюрки»

Сонячне світло ледь пробивалося крізь тонкий шар сірих хмар та сніговий пил, що висів у повітрі, і його проміння відбивалося від поверхні Орхонського степу. Показившись два дня і дві ночі, завірюха знесилилась, і в неї вже не стало снігу, вітер у степу також стих, і в небі під хмарами можна було побачити, як кружляють орли. Над засніженим степом з’явилася тепла пара, що піднімається ранньою весною від землі, вона збиралась у смужки туману, які літали за вітром, мов димові хмаринки. Зграйка червоно-бурих рябків випурхнула з-під стовбура пурпурової верби, що розкинула свої засніжені гілки, мов білі корали; гілки захиталися, і з них посипалась ніжна паморозь, мов пушок кульбаби розлетівся в повітрі, відкриваючи справжній — темно-червоний — колір степової верби. Було схоже, ніби з лісу білих коралів виринуло раптом декілька червоних, і вони ще більше кидались у вічі. Над горами на півночі небо вже проясніло, і по їх сліпучо-білих снігових вершинах повільними хвильками пропливали одна-дві темно-сині тіні від хмар. Незабаром мало розвиднитись, і древній Орхонський степ уже відновив свій звичайний спокій.