Виборсатися з цього кошмару, хай навіть на короткий час, здавалося святом. Авжеж, він насолоджувався днем.
«Тільки щось із цим днем негаразд, — подумав той Джейк, що йшов назирці за собою колишнім. — Щось не так…»
Він роззирався навколо, та ніяк не міг збагнути, що саме було інакшим. Кінець травня, яскраве літнє сонце, на Другій авеню повно перехожих, що неквапом прогулювалися, і охочих повитріщатися на вітрини крамниць, безліч таксі, час від часу проїжджає довгий чорний лімузин, усе як завжди, нічого дивного.
Але враження було помилковим.
Тут усе було не як слід.
Едді відчув, що малий торсає його за рукав.
— Що не так у цій картинці? — спитав Джейк.
Едді подивився навкруги. Незважаючи на власні клопоти з пристосуванням до середовища (адже цей Нью-Йорк був у минулому порівняно з тим часом, звідки він прибув), він розумів, про що йдеться Джейкові. Щось у цьому місті таки було дивним.
Зненацька він глянув на тротуар, бо ним оволоділа впевненість, що вони не відкидають тіней. Загубили їх, наче діти в котрійсь історії… одній з дев'ятнадцяти казок… чи якійсь сучаснішій оповідці на кшталт «Лева, відьми й шафи» чи «Пітера Пена»? Одному з тих романів, що їх можна зарахувати до циклу «Дев'ятнадцять сучасних дитячих книжок»?
Проте це не мало значення, бо їхні тіні були на місці.
«Але як я можу бачити свою тінь, коли надворі так темно?» — подумав Едді.
Безглузда думка. Надворі не було темно. Господи, та ж був ранок, світлий травневий ранок, сонце виблискувало на хромованих бортах автівок, що котили повз них, і так нестерпно мигтіло на шибках вітрин на східному боці Другої авеню, що хотілося замружитися. Та все одно здавалося, що скрізь панує темінь, неначе все навколо було лишень хисткою поверхнею, ніби тканинний задник сценічних декорацій. «На зорі ми побачимо Арденський ліс». [3]Чи замок у Данському королівстві. Чи кухню в будинку Віллі Ломена. [4]У цьому випадку ми бачимо Другу авеню, що в центрі Нью-Йорка.
Так, саме так. Тільки за цими декораціями ховалися не закулісні майстерня і склад, а лише всеосяжна розбухла пітьма. Якийсь величезний мертвий всесвіт, у якому Роландова Вежа вже впала.
«Будь ласка, нехай це буде виплід моєї уяви, — подумав Едді. — Прошу, нехай це буде просто культурний шок чи старий добрий мороз поза шкірою».
Але він розумів, що це не так.
— Як ми сюди потрапили? — спитав він у Джейка. — Дверей же не було… — Він затнувся, а потім з надією в голосі спитав: — А може, це просто сон?
— Ні, — відповів Джейк. — Це більше схоже на те, як ми мандрували у чарівній кулі. Тільки цього разу обійшлося без кристала. — Раптом його осяяло. — А ти чув музику? Дзвіночки? Перед тим, як ми опинилися тут?
У відповідь Едді кивнув.
— Мелодія була нестерпна. У мене аж очі засльозилися.
— Так, — сказав Джейк. — Точно.
Юк тим часом обнюхував пожежну колонку. Едді з Джейком зупинилися, щоб дати малому зробити своє діло — додати власне повідомлення до дошки, вже й без того заліпленої оголошеннями. Інший Джейк — Малий'77 — ішов попереду повільно, роздивляючись усе навколо. Едді подумав, що той має вигляд туриста з Мічигану. Хлопчик навіть витягав шию, щоб побачити дахи будівель, і Едді стрелила думка, що якби його запопала за таким ділом Нью-Йоркська комісія з цинізму, то в нього відняли б блумінгдейлівську [5]платіжну картку. Не те щоб він скаржився — так за малим було легше йти.
І щойно Едді про це подумав, як Малий'77 зник.
— Куди ти пропав? Джейку, де ти подівся?
— Без паніки, — відказав Джейк, розплившись в усмішці. (Юк на рівні його щиколотки вставив свої п'ять центів: «Іки!») — Я зайшов до книгарні. До… ее… «Мангеттентського ресторану „Пожива для розуму“», так він називається.
— Це той магазин, де ти купив «Чарлі Чух-Чуха» і книжку загадок?
— Точно.
Джейкова загадкова усмішка сподобалася Едді, бо від неї обличчя малого аж засяяло.
— Пригадуєш, як розхвилювався Роланд, коли я сказав йому прізвище власника книгарні?
Едді кивнув. Господаря «Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму“» звали Кельвін Тауер. Кельвін «Вежа».
— Ходімо швидше, — поквапив Джейк. — Я хочу подивитися.
Двічі Едді не змусив себе просити. Йому теж кортіло подивитися.
У дверному проході Джейк зупинився. Всміхатися він не перестав, але усмішка стала трохи стриманішою.
— Що таке? Що з тобою? — стривожився Едді.
— Не знаю. Здається, щось змінилося. Просто… так багато всього сталося, відколи я тут не був…
Він не відводив погляду од дошки, що стояла біля вікна, пописана крейдою. Такий спосіб реклами товару здався Едді цілком гідним. Та дошка скидалася на ті, що їх виставляли біля забігайлівок, а ще на рибних ринках.
Неподалік від дошки Едді помітив іншого Джейка — ще не засмаглого, без жорсткого і ясного виразу в очах — біля невеличкого столика, на якому було розкладено товар. Дитячі книжки. Напевно, «Дев'ятнадцять чарівних казок» і «Дев'ятнадцять казок сучасності».
«Припини це, — наказав він самому собі. — Це синдром нав'язливого лайна, і ти це знаєш».
Можливо, так і було, проте Джейк'77 саме збирався взяти з того столика книжки, які невдовзі докорінно змінять (і, цілком імовірно, врятують) їхні життя. Едді вирішив, що почне непокоїтися через число «дев'ятнадцять» пізніше. Або не почне, якщо в змозі буде впоратися зі своєю тривогою.
— Ходімо всередину, — сказав він Джейкові.
Але хлопчик вагався.
— Ти чого? — спитав Едді. — Тауер нас не побачить, якщо тебе це хвилює.
— Тауер не побачить, — погодився Джейк. — Але що, як побачить він? — І хлопчик показав на себе колишнього, у котрого ще все було попереду: зустріч з Ґешером, Цок-Цоком і старими в Річковому Перехресті. А також з Блейном Моно та Реєю з Коосу.
Джейк дивився на Едді перелякано й допитливо водночас.
— А раптом я побачу самого себе?
Такої можливості Едді не відкидав. Чорт, статися могло що завгодно. Та відчуття, що було в нього на душі, від цього не змінилося.
— Гадаю, нам треба зайти, Джейку.
— Та… — вирвалося у хлопчика довгим зітханням. — Я теж так думаю.
Вони увійшли непоміченими, Едді полічив книжки на столику, що привернув хлопчикову увагу, і полегшено зітхнув, нарахувавши двадцять одну. Та тільки після того, як Джейк забрав дві потрібні йому книжки — «Чарлі Чух-Чуха» і книгу загадок, — їх лишилося дев'ятнадцять…
— Знайшов собі щось цікавеньке, синку? — спитав лагідний голос, що належав огрядному чоловікові в сорочці з відкритим коміром. Позаду нього, біля шинкваса, що його ідею наче поцупили з візка для продажу прохолодних газованих напоїв початку XX століття, тріо пристаркуватих парубків пили каву й поїдали тістечка. На мармуровій дошці стійки лежала шахівниця, на якій тривала партія.
— Скраю сидить Аарон Діпно, — прошепотів Джейк. — Він пояснить мені загадку про Самсона.
— Шшш! — цитьнув Едді, бо хотів почути розмову між Кельвіном Тауером і Джейком'77. Вона раптово здалася йому дуже важливою… та тільки чому, в біса, в книгарні було так темно?
Напівморок тут не панує. О цій порі східний бік вулиці заливає сонячне світло, двері відчинено, тож усе проміння без перешкод потрапляє всередину. Чого це ти вирішив, що тут темно?
4
Віллі Ломен — персонаж п'єси Артура Міллера «Смерть комівояжера», мав крихітний будинок, затиснутий між висотними будівлями.