— Роланде, це честь для мене.
— Цю відповідь можна розцінювати як згоду?
Слайтмен кивнув.
Роланд подивився на нього впритул.
— Ти ж розумієш, що у випадку поразки доглядачі дітей загинуть?
— Якби я вважав, що нас спіткає поразка, то не погодився б побути з дітьми. — Він помовчав. — І не відправив би свого сина разом з усіма.
— Дякую, Бен. Ти хороша людина.
Слайтмен заговорив ще тихіше.
— А в котрій шахті будуть діти? В «Глорії» чи «Червоному птахові»? — А що Роланд одразу не відповів, то похапцем додав: — Якщо це таємниця, можеш не казати…
— Не таємниця, — похитав головою стрілець. — Просто ми ще не вирішили.
— Але то буде одна з тих шахт.
— Авжеж. А як же інакше? — неуважно сказав Роланд і заходився скручувати цигарку.
— А ви влаштуєте засідку вгорі?
— Не вийде, — похитав головою Роланд. — Не той кут. — Він торкнувся своїх грудей над серцем. — Не забувай, що треба цілити сюди. В інші місця… нема сенсу. Навіть якщо куля прошиє броню, зомбі вона не зашкодить.
— Це проблема, правда?
— Це можливість, — виправив Роланд. — Знаєш осипища над входами у ті старі гранатові копальні? Схожі на дитячі слинявчики?
— Так?
— Ми сховаємося там. Під ними. А коли Вовки під'їдуть ближче, ми підведемося і… — Роланд наставив на Слайтмена вказівний палець, задерши великого, і зробив жест, наче натискав на гачок.
Бригадир розплився в усмішці.
— Роланде, це геніально!
— Ні, лише просто, — скромно заперечив Роланд. — Але просте рішення завжди найліпше. Думаю, ми заскочимо їх зненацька. Оточимо і переб'ємо по одному. Раніше ця стратегія вже мені прислужилася. Не бачу причин, щоб цього не сталося вдруге.
— Так, напевно, причин нема.
Роланд роззирнувся довкола.
— Але краще, Бен, про таке зараз не говорити. Я знаю, тобі можна довіряти, але…
Бен швидко закивав.
— Не кажи більше нічого, Роланде, я розумію.
М'ячик підкотив Бенові до ніг. Його син, усміхаючись, здійняв руки і крикнув:
— Тату! Кидай, я ловлю!
Бен щосили жбурнув м'яча. Той полетів, як тарілка Моллі в дідовій історії. Бенні підстрибнув, піймав однією рукою і засміявся. Батько з обожнюванням йому всміхнувся і перевів погляд на Роланда.
— Ото парочка, правда? Твій і мій.
— Еге ж, — погодився Роланд, кривлячи губи в подобі усмішки. — Майже як брати.
Ка-тет повільно вирушив назад до клебанії. Усі погляди містечка було звернено до них. Сама смерть їхала на чотирьох конях, що ступали поряд.
— Дорогенький, ти задоволений тим, як усе пройшло? — спитала Сюзанна в Роланда.
— Нормально, — кивнув той і заходився скручувати цигарку.
— А можна й мені цигарку? — ні сіло ні впало спитав Джейк.
Сюзанна глянула на нього шоковано і зацікавлено водночас.
— Прикуси язика, сонце. Тобі ще нема тринадцяти.
— Мій батько почав курити в десять.
— І, передчуваю, зійде в могилу ще до п'ятдесяти, — безжально заявила Сюзанна.
— Невелика втрата, — промимрив Джейк, але тему облишив.
— Як щодо Мії? — спитав Роланд, чиркаючи сірником об ніготь великого пальця. — Вона не показується?
— Якби ви, хлопці, не протуркотіли мені про неї всі вуха, я б і не знала, що така існує.
— А живіт теж не турбує?
— Ні. — Правила брехні в усіх були свої, як здогадувалася Сюзанна. Її власне правило полягало в тому, що брехня має бути якнайкоротшою. Якщо в неї в животі росла дитина… чудовисько… то вона воліла, щоб її друзі почали перейматися через це за тиждень, не раніше. Звісно, якщо вистоять. А наразі не слід їм було знати про перейми, які часом хапали її живіт.
— Тоді все гаразд, — сказав стрілець. Якийсь час вони їхали мовчки, а потім Роланд змінив тему: — Хлопці, сподіваюся, ви вмієте копати. Бо доведеться трохи помахати лопатою.
— Могили? — спитав Едді, не знаючи, жартує стрілець чи говорить серйозно.
— Могили будуть пізніше. — Роланд підвів погляд у небо, але з заходу набігли хмари й украли зірки. — Пам'ятайте лишень, що копають їх переможці.
Розділ VI
ПЕРЕД БУРЕЮ
З темряви, страдницький і звинувачувальний, здіймався голос Генрі Діна, великого мудреця і видатного наркаша:
— Я в пеклі, брате! Я в пеклі й не можу ширнутися! Це все ти винен!
— Як гадаєш, скільки нам доведеться тут пробути? — спитав Едді у Каллагена. Вони щойно піднялися до Печери дверей, і маленький братик великого мудреця вже перекочував у правій руці, як кості, пару куль. То був день після великих зборів, і коли Едді з Каллагеном виїжджали з містечка, на головній вулиці панувала незвична тиша. Неначе Калья зачаїлася сама від себе, налякана грядущими подіями.
— Боюся, що довго, — визнав Каллаген. Перед виїздом він охайно вбрався у непомітний (як йому хотілося сподіватися) одяг. У нагрудній кишені сорочки лежали всі американські гроші, які їм вдалося нашкребти: одинадцять зіжмаканих доларів і пара четвертаків. Ото була б гірка іронія долі, подумав Каллаген, якби крізь двері він вийшов у Америку, де на одиничці був Лінкольн, а на п'ятдесятці — Вашингтон. — Але, думаю, ми можемо чергуватися.
— Дякувати Богові за невеличкі послуги, — сказав Едді й витяг з-за Тауерової шафи рожеву сумку. Підняв її обома руками, почав перевертати і раптом зупинився. Його обличчя насупилося.
— Що таке? — спитав Каллаген.
— Тут щось є.
— Звісно, там куля.
— Ні, щось у самій сумці, зашите в підкладку. На дотик як маленький камінь. Може, там потаємна кишеня.
— І може, зараз не найкращий час це з'ясовувати, — нагадав Каллаген.
Але Едді ще раз стиснув предмет. Не зовсім камінь. Але Каллаген мав рацію. Таємниць їм і без того не бракувало. Цю варто було залишити на інший день.
Витягши скриньку з сумки, Едді відчув, як у душу й голову заповзає слизький страх.
— Ненавиджу цю річ. Не можу позбутися відчуття, що вона може з'їсти мене, як… як тако.
— Мабуть, може, — кивнув Каллаген. — Едді, якщо відчуєш, що відбувається щось погане, зачиняй цю кляту штуку.
— І тоді ти застрягнеш у тому світі.
— Той світ мені не чужий, — сказав Каллаген, не зводячи погляду з незнайдених дверей. Едді чув голос свого брата, Каллагена дражнила мати, називаючи його Донні — іменем, якого він терпіти не міг. — Я просто чекатиму, коли двері знову відчиняться.
Едді запхав кулі до вух.
— Донні, чому ти дозволяєш йому це робити? — простогнала з темряви його мати. — Кулі у вухах — це ж так небезпечно!
— Іди, — мовив Едді. — Зроби це. — Він підняв віко скрині, і передзвін ударив Каллагенові у вуха. І в серце. Двері в усі світи прочинилися.
Він переступив через поріг, думаючи про дві речі: 1977 рік і чоловічий туалет на головному поверсі нью-йоркської публічної бібліотеки. І опинився в кабінці, стіни якої було обписано графіті («БАНҐО СКАНК» теж був тут). Десь ліворуч хтось змив воду в пісуарі. Каллаген дочекався, поки той чоловік піде, і лише тоді вийшов з кабінки.
Щоб знайти потрібне, йому знадобилося всього десять хвилин. Назад до печери Каллаген уже повертався з книгою під пахвою. Едді радо пристав на його пропозицію вийти надвір. На свіжому повітрі, під сонцем (хмари вчорашнього вечора розігнав вітер) Едді витяг кулі з вух і глянув на книгу. Називалася вона «Дороги Нової Англії».
— А панотець у нас — бібліотечний злодій, — зауважив Едді. — Через таких, як ти, зростає плата за читацькі квитки.
— Я її поверну, — сказав Каллаген. І він не жартував. — Найважливіше те, що мені пощастило з другого разу. Поглянь на сторінку сто дев'ятнадцять.
Едді розгорнув книгу на вказаній сторінці. На фото була проста біла церква, що стояла на пагорбі над ґрунтовою дорогою. «Методистська зала зібрань Іст-Стоунгема, — проголошував підпис. — Збуд. 1819 року».
Едді зауважив, що в сумі це число дасть дев'ятнадцять. Усміхнувшись, Каллаген кивнув.
— Ще щось помітив? — спитав він.