І, напевно, то була правда. Решту часу там провела Мія.
— Ні, — похитала головою Сюзанна. — Це неможливо.
Але в душі знала, що можливо. Мія ще не перебрала на себе контроль над її тілом, але до цього вже було недовго. Вона готувалася захопити владу.
«Будь ласка, Боже, — стала благати Сюзанна, спершись на стіну вбиральні. — Прошу тебе, лише три дні. Дай мені ще три дні побути собою, дозволь нам виконати свій обов'язок перед тутешніми дітьми, а далі воля Твоя. Прошу тебе…»
— Лише три дні, — пробурмотіла вона. — А якщо ми всі загинемо, то це вже не матиме значення. Ще три дні, Господи. Почуй мене, прошу.
Наступного дня Едді й Тіан Джефордс пішли шукати Енді й натрапили на нього на широкому запиленому перехресті Східного і Річкового шляхів. Він стояв собі на самотині й співав на всю потужність своїх…
— Ні, — похитав головою Едді, коли вони з Тіаном наближалися до робота, — не легенів, у нього немає легенів.
— Прошу? — не розчув Тіан.
— Пусте. Це не важливо. — Але ланцюжок асоціацій із людською анатомією привів Едді до наступної думки. — Скажи, Тіане, а в Кальї є лікар?
Тіан здивовано глянув на нього. Здавалося, він от-от розсміється.
— Не для нас, Едді. Костоправи служать багатим, у кого є час до них ходити і гроші, щоб їм платити. Коли наш брат занедужає, він іде до котроїсь із Сестер.
— Сестер Орізи.
— Атож. Як ліки добрі… а вони зазвичай добрі… ми вичунюємо. А як ні, то нам гіршає. Зрештою все виліковує земля, розумієш?
— Так, — сказав Едді, думаючи про те, як важко було вписати в цю картину дітей-рунтів. Ті, хто повернувся рунтами, врешті-решт помирали, але до того роками просто… животіли.
— Все одно в людині тіко три коробки, — вів далі Тіан, поки вони підходили до самотнього співочого робота. Віддалік, на сході, між Кальєю Брин Стерджис і Краєм грому Едді помітив струмки куряви, що здіймалися до неба, хоча тут вітру не було.
— Коробки?
— Еге ж, правду кажеш, — Тіан торкнувся своєї голови, грудей і сідниць. — Головна, грудна й сральна. — І від душі розсміявся.
— Що, серйозно? — всміхнувся Едді.
— Ну… між нами то можна так назвати, — сказав Тіан. — Але, думаю, жодна леді не дозволить говорити так про ці коробки за її столом. — Він знову торкнувся голови, грудей і сідниць. — Думальна коробка, серцева коробка, ключова.
— А які в ній ключі? — спитав Едді.
Тіан зупинився. Вони вже підійшли досить близько, щоб Енді міг їх бачити. Але робот не звертав на них жодної уваги. Він саме виводив оперну арію невідомою Едді мовою. Час від часу Енді піднімав руки чи схрещував їх на грудях, наче ті жести були невід'ємною частиною пісні.
— Послухай мене, — сказав Тіан. — Людина складається з частин. Угорі — її думки, найліпша частина чоловіка.
— Чи жінки, — всміхаючись, докинув Едді.
Тіан серйозно кивнув.
— Еге ж, чи жінки, але жінку було зроблено з дихання чоловіка, тож я маю на увазі її також.
— Справді? — з сумнівом похитав головою Едді, думаючи про те, як би відреагували на цю заяву деякі його знайомі, феміністки з Нью-Йорка. Він думав, що це сподобалося б їм ще менше за ту частину Біблії, де сказано, що Єву було зроблено з Адамового ребра.
— Нехай буде так, — погодився Тіан. — Але першого чоловіка народила Леді Оріза, як сказали б тобі старі люде. Вони говорять: «Кан-ах, кан-тах, аннах, Оріза: „Все дихання йде від жінки“».
— Тож розкажи про коробки.
— Найкраща і найвища — голова, де криються думки і мрії. Наступна — це серце, з усіма нашими почуттями: любов'ю, смутком, радістю і щастям…
— Емоції.
Тіан подивився на нього здивовано і з повагою.
— Правду кажеш?
— Там, звідки я родом, кажуть саме так, то нехай так і буде.
— А, — Тіан кивнув з таким виглядом, наче думка була цікава, хоч і малозрозуміла. А далі, замість сідниць він торкнувся паху. — В останній коробці те, що ми звемо низькою комалою: потрахатися, посрати, зробити комусь якусь підлоту без причини.
— А якщо причина є?
— Ну, тоді це не буде підлотою, правда? — весело відповів Тіан. — В такому разі це йтиме з серцевої коробки чи з головної.
— Це все так дивно, — сказав Едді, хоч сам подумав, що нічого дивного насправді немає. Подумки він уже уявляв собі три акуратно складені один на один ящики: голова над серцем, серце над усіма тваринними проявами й безпричинною люттю, яку часом відчували люди. Особливо сподобалося Едді, як Тіан вживав слово «підлота», неначе означення певного взірця поведінки. Чи був у цьому всьому якийсь сенс? Це слід було ретельно обміркувати, але час для цього був непідходящий.
Енді стояв, поблискуючи на сонці й вивергаючи з себе пісню. В пам'яті Едді виринув невиразний спогад про малих із району, які викрикували: «Я севільський цирульник, начищу вам хрульник», — і тікали, регочучи, як божевільні.
— Енді! — гукнув Едді, й робот миттю обірвав свій спів.
— Хайл, Едді, як я радий тебе бачити! Довгих днів і приємних ночей!
— І тобі того самого, — відповів Едді. — Як ся маєш?
— Чудово, Едді! — палко вигукнув Енді. — Я завжди тішуся співом перед першим семіноном.
— Семіноном?
— Так ми називаємо бурі, що передують справжній зимі, — сказав Тіан і махнув на хмари куряви далеко за річкою. — Ото перший. Я так собі думаю, він буде тут або в день Вовків, або наступного дня.
— У день Вовків, сей, — підтвердив Енді. — «Семінон приходить, літо відходить». Так кажуть люди. — Він нахилився до Едді. В його блискучій голові щось клацало. Очі швидко блимали. — Едді, я склав чудовий гороскоп, дуже довгий і складний, і він свідчить про перемогу над Вовками! Велику перемогу! Ви переможете своїх ворогів і познайомитеся з чарівною жінкою!
— Я вже маю чарівну жінку, — відказав Едді, щосили стараючись, щоб його голос звучав люб'язно. Адже чудово знав, що означає те швидке блимання лампочок в очах: сучий син сміявся з нього. «За кілька днів твої очі сміятимуться на потилиці, Енді, — подумав він. — Бо я тобі їх повибиваю. Дуже на це сподіваюся».
— Авжеж, але в багатьох жонатих чоловіків є коханки. Не так давно я вже казав це сеєві Тіану Джефордсу.
— Але не в тих, які кохають своїх дружин, — відрізав Тіан. — Я сказав тобі тоді й повторюю зараз.
— Друзяко Енді, — змінив тему Едді. — Ми прийшли до тебе в надії, що ти зробиш нам послугу. Трохи нам допоможеш у вечір напередодні Вовків.
В глибині грудей Енді щось заклацало, його очі знову спалахнули, але якось стривожено.
— Я б радо поміг, та не можу, сей, — забідкався Енді. —О так, ніщо не принесло б мені більшої втіхи, ніж допомогти друзям, але є такі речі, яких я не можу зробити, хоч як би цього хотів.
— Через програмування.
— Так. — Ввічливий тон з голосу робота кудись подівся. Тепер він говорив як машина. «Це його задній хід, — подумав Едді. — Енді обережний. На твоїх очах вони народжувалися вмирали, правда ж, Енді? Часом вони обзивають тебе нікчемною торбою гвинтів, не звертають на тебе уваги, але врешті ти ступаєш по їхніх кістках і співаєш своїх пісень, га? Але цього разу все буде інакше, приятелю. Тепер усе зміниться».
— Коли тебе зібрали, Енді? Просто цікаво. Коли ти зійшов з конвеєра «Ламерка»?
— Давно, сей. — Сині очі тепер спалахували й згасали повільно. Робот більше не сміявся.
— Дві тисячі років тому?
— Напевно, довше. Сей, я знаю одну пісню про пиятику, вам вона може сподобатися, дуже цікава пісенька…
— Може, іншим разом. Слухай, друже, якщо тобі тисячі років, то як так вийшло, що тебе запрограмували щодо Вовків?
Всередині Енді щось лунко брязнуло, наче зламалося. Потім він заговорив знову, і голос звучав мертво і невиразно, як тоді, коли Едді вперше почув його на узліссі Серединного лісу. То був голос Боско Боба, який готувався зібратися хмарами й пролитися на тебе дощем.
— Назвіть пароль, сей Едді.
— Здається, ми вже це проходили, правда?
— Пароль. У вас є десять секунд. Дев'ять… вісім… сім…
— А зручна штука цей пароль.
— Неправильний пароль, сей Едді.
— Щось мені хочеться відмовитися від свідчень.