— Два… один… нуль. У вас є ще одна спроба. Хочете повторити спробу, Едді?
Едді обдарував його сонячною усмішкою.
— Друзяко, а семінони віють улітку?
Знову заклацало. Голова Енді, що була схилена в один бік, схилилася в другий.
— Не розумію вас, Едді з Нью-Йорка.
— Вибач. Я лише старий дурний людський перець. Ні, я не хочу другої спроби. Не зараз, принаймні. Дозволь я розповім тобі, якої допомоги ми від тебе сподіваємося, а тоді вже ти скажеш, чи дозволяє тобі програмування. Як гадаєш, це чесно?
— Чесніше не буває, Едді.
— Гаразд. — Едді торкнувся тонкої металевої руки Енді. Поверхня була гладенька і якась неприємна на дотик. Масна. Але Едді не забрав руки і стишив голос до інтимного шепоту. — Я розповім тобі це тільки тому, що знаю, як добре ти вмієш зберігати таємниці.
— О так, сей Едді! Ніхто не вміє краще тримати таємниці ніж Енді. — Відчувши твердий ґрунт під ногами, робот знов став собою, хитрим і самовдоволеним мерзотником.
— Слухай… — Едді зіп'явся навшпиньки. — Нахили голову.
У надрах корпуса Енді — там, де могла б міститися його серцева коробка, якби він не був високотехнологічною бляшанкою, — захурчали серводвигуни. Тим часом Едді піднявся ще вище, почуваючись маленьким хлопчиком, що шепоче на вухо якусь таємницю.
— Панотець приніс із нашого рівня Вежі зброю, — пробубонів він. — Хорошу зброю.
Енді повернув голову. Його очі спалахнули так яскраво, що це могло означати лише великий подив. Едді тримав незворушне обличчя, але подумки шкірився.
— Правду кажете, Едді?
— Кажу спасибі.
— Панотець каже, вона потужна, — докинув Тіан. — Як пощастить і вона робоча, то Вовкам повний гаплик. Але нам треба перевезти її на північ від села… а вона важка, зараза. Енді, поможеш нам повантажити її на вози у Вовчий вечір?
Мовчанка. Клацання.
— Йому програмування не дозволить, — сумовито похитав головою Едді. — Ну, що ж, самі піднапружимося…
— Я можу вам допомогти, — сказав Енді. — Де зброя, сеї?
— Наразі краще про це не розводитися, — відповів Едді. — Приходь до панотцевої клебанії у Вовчий вечір, добре?
— О котрій годині?
— О шостій тобі підійде?
— Шоста година. А скільки буде одиниць зброї? Хоч це скажіть, я маю розрахувати витрати енергії.
«Друже мій, щоб розпізнати брехню, треба бути брехуном», — подумки зрадів Едді, зовні залишаючись серйозним і незворушним.
— Десь із дюжину, — сказав він. — Можливо, п'ятнадцять. Ці «пушки» важать по кількасот фунтів кожна. Енді, знаєш, що таке фунти?
— Еге ж, кажу спасибі. Фунт — приблизно чотириста п'ятдесят грамів. Шістнадцять унцій. Велика зброя, сей Едді, дуже велика! А вона стрілятиме?
— Ми в цьому впевнені, — кивнув Едді. — Правда, Тіане?
Тіан теж кивнув.
— То ти допоможеш? — спитав він.
— Еге ж, залюбки. Шоста година, біля клебанії.
— Дякую, Енді. — Едді вже хотів було йти, але озирнувся. — Ти ж нікому не скажеш, правда?
— Ні, сей, якщо ви про це просите.
— Саме про це я й прошу. Найменше в світі нам хочеться, щоб Вовки провідали про нашу велику зброю.
— Авжеж, — сказав Енді. — Яка чудова новина. Гарного вам дня, сеї.
— І тобі, Енді, — мовив Едді. — І тобі.
Дорогою додому — від того місця, де вони надибали Енді, треба було йти дві милі, — Тіан спитав:
— Невже він повірив?
— Не знаю, — відповів Едді, — але подиву були повні штани. Ти цього не відчув?
— Відчув. Ще б пак.
— Він прийде, щоб побачити це на власні очі. Гарантую тобі.
Усміхаючись, Тіан кивнув.
— Твій дін мудрий.
— Атож, — погодився Едді. — Мудрий.
І знову Джейк лежав з розплющеними очима, дивлячись у стелю кімнати Бенні. Й знову Юк спав у ліжку Бенні, скрутившись калачиком і прикривши носа хвостом. Завтра ввечері Джейк повернеться до будинку Каллагена, до свого ка-тету. І він уже не міг дочекатися, коли це станеться. Завтра буде Вовчий вечір. Але нині був лише вечір напередодніВовчого вечора, і Роланд вирішив, що Джейк має перебути цю останню ніч на «Рокінг Б».
— Щоб не викликати підозр, — пояснив стрілець. Джейк усе розумів, але все одно почувався недобре. Думка про бій з Вовками наганяла мандраж. Але ще гірше було думати про те, як за два дні на нього дивитиметься Бенні.
«А може, ми всі загинемо, — подумав Джейк. — Тоді взагалі не треба буде про це турбуватися».
— Джейку? Ти спиш?
Джейк хотів було вдати, що спить, але щось усередині презирливо скривилося на таке боягузтво.
— Ні, Бенні, — мовив він. — Але спробувати не завадить… Навряд чи завтра вночі буде нагода поспати.
— Мабуть, не буде, — шанобливо прошепотів Бенні. А потім: — Боїшся?
— Звісно, боюся, — сказав Джейк. — Я ж не божевільний, щоб нічого не боятися.
Бенні звівся на лікті.
— Як думаєш, скількох ти зможеш вколошкати?
Джейк замислився над питанням. В животі замлоїло від страху, та думати він не перестав.
— Не знаю. Якщо їх буде сімдесят, я візьму на себе десь із десяток.
Зненацька він піймав себе на тому, що думає про заняття в класі міс Ейвері. Жовті кулясті плафони люстр, у яких лежали дохлі мухи лапками догори. Лукас Генсон, який завжди намагався зробити Джейкові підніжку, коли той ішов проходом. Розбір речень на дошці: не вживайте кострубатих виразів. Петра Джесерлінг, котра завжди носила безформний одяг і була в нього закохана (принаймні так стверджував Майк Янко). Рівне бубоніння голосу міс Ейвері. Трапези опівдні — замість простих обідів, як у звичайній школі. Сидіння за партою й спроби не клювати носом. Невже це той хлопчик, охайний учень школи Пайпера, збирався вийти на бій з чудовиськами, що крадуть дітей, на півночі маленького містечка, яке звалося Кальєю Брин Стерджис? Невже той хлопчик міг за тридцять шість годин уже лежати мертвим, а поряд із ним лежатимуть його гарячі ще нутрощі, видерті з живота сничем? Авжеж, це було неможливо, чи не так? Економка, місіс Шоу, завжди зрізала скоринки з його сендвічів і часом називала його Бамою. Батько вчив, як визначити, скільки це — п'ятнадцять відсотків чайових від суми замовлення. Такі хлопчики не помирали зі зброєю в руках. Правда ж, не помирали?
— Б'юся об заклад, ти прикінчиш двадцятьох! — вигукнув Бенні. — Як би я хотів бути там з тобою! Ми билися б пліч-о-пліч! Пах! Пах! Пах! Перезарядили!
Джейк сів і допитливо глянув на Бенні.
— Справді? — спитав він. — Ти бився б разом з нами, якби міг?
Бенні поринув у задуму. Його обличчя змінилося, набрало дорослішого й мудрішого виразу. І він похитав головою.
— Нє. Я б злякався. Тобі дуже страшно? Правду кажеш?
— Страшно до смерті, — відповів Джейк.
— Боїшся вмерти?
— Так. Але ще більше боюся все зіпсувати.
— Ти не зіпсуєш.
«Тобі легко казати», — подумав Джейк.
— Хоч мені й доведеться їхати з малими, але принаймні з нами буде мій тато, — сказав Бенні. — А в нього арбалет. Ти бачив, як він стріляє?
— Ні.
— Він дуже вправний. Якщо хтось із Вовків пробереться повз вас, він його пристрелить. Знайде те місце з зябрами на його грудях і пay!
«А якби Бенні знав, що зябра — це брехня? — подумав Джейк. — Облуда, яку його батько має переказати тим, хто над ним? Що, якби він знав…»
Йому відповів голос Едді, Едді з його мудрагельським бруклінським акцентом у всій красі.
Еге, а якби у кожної риби було по велосипеду, усі річки перетворилися б на довбаний «Тур де Франс»!
— Бенні, мені правда треба поспати.
Бенні знову ліг. Джейк знову втупився в стелю. Зненацька йому стало гидко від того, що Юк лежить у ліжку Бенні, що Юк так легко перекинувся до іншого хлопчика. Зненацька йому остогидло все на світі. Довгі години до ранку, коли він зможе спакуватися, вилізти на позиченого поні й поїхати до містечка, здавалося, тяглися нескінченно.
— Джейку?
— Ну що, Бенні, що?
— Вибач. Я лише хотів сказати… я радий, що ти жив у нас. Нам було весело, правда?