— Так. І що?
— У нього нині лопнула кишка. — Оверголсер торкнувся свого випнутого живота в тому місці, де був апендикс. — Він лежить дома в гарячці й марить. Мабуть, помре від зараження крові. Трапляється, що дехто вичунює, але то рідко.
— Мені прикро це чути, — сказав Роланд, намагаючись придумати, ким замінити Каверу, справжнього богатиря, який справив на стрільця враження людини, що не знає слова «страх» і не відає, що таке боягузтво.
— Візьми замість нього мене.
Роланд подивився на нього впритул.
— Будь ласка, стрільцю. Я не можу стояти осторонь. Думав, що зможу, що повинен. Але не можу. Мене нудить від себе самого.
Роланд бачив, що виглядав фермер не вельми добре, неначе його справді нудило.
— Вейне, а твоя дружина знає?
— Еге ж.
— І не заперечує?
— Ні.
Роланд кивнув.
— Приходь сюди за годину до світання.
Обличчя Оверголсера просяяло від натхненної і якоїсь болісної вдячності, одразу помолодшавши на багато років.
— Дякую, Роланде! Кажу спасибі! Велике-велике!
— Радий, що ти з нами. А тепер послухай мене.
— Слухаю?
— Усе відбуватиметься не так, як я казав на великих зборах.
— Через Енді, ага.
— Так, частково через нього.
— А чого ще? Ти ж не хочеш сказати, що в нас завівся ще один зрадник? Ти ж не це маєш на увазі?
— Я маю на увазі, що ти повинен бути в курсі наших справ. Розумієш?
— Так, Роланде, дуже добре розумію.
Подякувавши йому за змогу загинути на півночі від міста, Оверголсер швидко відійшов, не випускаючи капелюха з рук. Можливо, боявся, що Роланд передумає.
До стрільця підійшов Едді.
— Оверголсер прийде на гулянку?
— Схоже на те. З Енді було багато клопоту?
— Усе пройшло гладко, — сказав Едді, не бажаючи визнавати, що їм з Тіаном і Розалітою мало не настав гаплик. До їхніх вух досі долинало горлання робота. Чекати, поки він вимкнеться, лишалося недовго — голос сповістив, що процес виконано на сімдесят дев'ять відсотків.
— Я думаю, ти чудово впорався.
Рідкісні компліменти від Роланда завжди давали Едді відчуття, що він на вершині світу, але він намагався цього не виказувати.
— Побачимо. Ще завтра день.
— А Сюзанна?
— Начебто в порядку.
— Ніяких?.. — Роланд потер ліву скроню.
— Ні, принаймні я не помічав.
— Уривчасто не говорить?
— Та наче ні. Вправлялася кидати тарілку, поки ви копали. — Едді кивнув підборіддям на Джейка, який сидів сам-один на гойдалці, з Юком коло ніг. — От хто мене турбує. Швидше б звідси забратися. Йому дуже важко.
— Іншому хлопцеві ще важче, — підводячись, зауважив Роланд. — Я йду до панотця. Треба поспати.
— А ти зможеш?
— О так, — кивнув Роланд. — Завдяки Розиній котячій олії я сплю, як убитий. Вам з Сюзанною і Джейком теж варто спробувати.
— Добре.
Роланд похмуро кивнув.
— Завтра вранці я вас підніму. Прийдемо сюди разом.
— А потім на бій.
— Так, — Роланд дивився на Едді, його очі блищали в світлі смолоскипів. — Потім на бій. До смерті. Їхньої чи нашої.
Розділ VII
ВОВКИ
Дивіться, дивіться уважно.
Ось дорога, широка й доглянута, не гірша за будь-яку з американських сільських доріг. Тільки замість асфальтового покриття на ній утоптаний ґрунт, який тут, у Кальї, називається оґґаном. Обабіч неї — канави для стічної води, подекуди під оґґаном проходять дерев'яні водовідвідні труби. У слабкому примарному світлі, що передує світанку, цією дорогою котить дюжина підвод з парусиновим накриттям, з тих, що ними правлять манні. Парусина чиста, сніжно-біла, щоб відбивала сонце і жаркими літніми днями зберігала прохолоду всередині. З нею вози скидаються на дивні хмарини, що пливуть при землі. Купчасті хмари. У кожен віз запряжено або шестеро мулів, або четверо коней. Кожним править пара бійців чи доглядачів дітей. Першим возом керує Оверголсер, коло нього сидить Марґарет Айзенгарт. Далі їде Роланд з Ґілеаду, за напарника в нього Бен Слайтмен. П'ятим возом правлять Тіан і Залія Джефордси. Сьомим — Едді й Сюзанна Діни. Сюзаннин візок лежить, складений, позаду неї. Бакі й Анабель Хав'єри керують десятим. На козлах останнього воза сидять отець Доналд Каллаген і Розаліта Муньйос.
Під парусиновими тентами їдуть дев'яносто дев'ятеро дітей. Останній близнюк, через якого число дітей непарне, — це, авжеж, Бенні Слайтмен. Він їде в останньому возі. (їхати з батьком йому було якось незручно.) Діти мовчать. Молодшенькі знову поснули, але невдовзі, коли доїдуть до місця призначення, їх доведеться розбудити. До місця, де дорога до сухих річищ розгалужується ліворуч, вже менше милі. Праворуч спадисто спускається до ріки земля. Усі візники знай поглядають на схід, де клубочиться пітьма Краю грому. Вони ждуть, що от-от на обрії з'явиться хмара куряви. Та поки що її нема. Навіть семінон ущух. Каллагенові молитви було почуто. Принаймні в цьому.
Сидячи поряд зі стрільцем на козлах, Бен Слайтмен заговорив так тихо, що Роланд ледве розчув.
— Що ти зі мною зробиш?
Якби на виїзді з Кальї Роланда запитали, якими будуть шанси Слайтмена вижити того дня, він би сказав: «П'ять зі ста». Не більше. Було два важливих питання, які слід було поставити й отримати відповідь. Перше мало прозвучати з вуст самого Слайтмена. Насправді Роланд не очікував, що той наважиться спитати, але він спитав. Стрілець повернув голову й подивився на нього.
Бригадир Воуна Айзенгарта страшенно зблід, але зняв окуляри й поглянув Роландові у вічі. Безперечно, Слайтмен-старший встиг добре пізнати стрільця і знав, що повинен дивитися йому у вічі, хоч як йому цього не хотілося. Якщо хотів отримати надію на життя.
— Так, я знаю. — Слайтменів голос був рівний, принаймні поки що. — Знаю що? Що тобі все відомо.
— Думаю, ти знав, відколи ми порішили твого друзяку, — сказав Роланд, навмисне обравши слово з відтінком сарказму (сарказм був єдиною формою гумору, яку стрілець добре розумів), і Слайтмен скривився. Друзяка. Його друзяка. Але кивнув, не відводячи погляду.
— Я не міг не здогадатися, що ти знаєш і про мене. Хоча Енді ніколи б не виказав мене. Його програмування цього не передбачало. — Врешті-решт він не витримав і, закусивши губу, опустив погляд. — Але я все зрозумів через Джейка.
Роланд так здивувався, що не зумів цього приховати.
— Він змінився. Ненавмисне, для цього він надто чесний і хоробрий, але змінився. Не до мене — до мого сина. За останній тиждень чи півтора. Бенні лише… здивувався. Він відчував, щось не так, але не знав, що саме. А я збагнув. Побачив, що Джейк більше не хоче дружити з моїм хлопцем. Я замислився. І відповідь була очевидна. Прозора, як вода.
Роланд помітив, що віз Оверголсера вже далеко попереду. Ляснув віжками по спинах своїх мулів. Вони пришвидшили крок. Деякі діти під тентом перемовлялися, решта посопували. Тихо брязкали в коробці дитячі речі, зібрати які Роланд попросив Джейка. Стрілець сам бачив, як він це робив. Джейк був хорошим слухняним хлопчиком і ніколи не уникав обов'язків. Цього ранку в нього на голові був крислатий капелюх, під пахвою висів батьків пістолет. Він їхав на козлах одинадцятого воза, з чоловіками родини Естрада. Молодший Слайтмен теж був хорошим хлопчиком, і це лише погіршувало ситуацію.
— Якось уночі, коли ви з Енді доносили на своїх сусідів, Джейк був у Доґані, — сказав Роланд. І Слайтмена перекривило, неначе його вдарили в живіт.
— Он як, — мовив він. — Так. Я відчував… чи думав, що відчуваю… — Довга пауза, потім: — Чорт.
Роланд глянув на схід. Там уже трохи виясніло, але куряви не було досі. Добре. Щойно вона здійметься, це означатиме, що Вовки мчать до Кальї. Сірі коні були прудконогі. Роланд повернувся до Слайтмена і спокійним, майже недбалим тоном поставив друге питання. І заперечною відповіддю на нього Слайтмен підписав би собі смертний вирок і не дожив до появи Вовків, хай би якими прудкими були їхні сірі коні.
— Слайтмене, якби ти знайшов його тоді, якби знайшов мого хлопця… ти б його вбив?