— Не я, — відповів стрілець.
Слайтмен підняв відірвану руку свого сина й лагідно поцілував. Поклав її хлопчикові на груди й знову пішов до них. Без окулярів його обличчя здавалося беззахисним і якимось безформним.
— Джейку, допоможеш знайти ковдру?
Джейк підвівся, щоб пошукати те, про що він просив. У неприкритому окопі, який слугував їм сховком, Айзенгарт притискав обпалену голову дружини до грудей, заколисуючи її. З кукурудзи вже потроху виходили діти та їхні доглядачі — всі співали «Рисову пісню». Едді здалося, що з боку містечка теж лине пісня, та спершу він вирішив, що то відлуння. Але зараз збагнув, що співає вся Калья. Люди там почули спів і все зрозуміли. Вони вже йшли сюди.
З поля вийшов панотець Каллаген. На руках у нього, попри весь гамір, сиділа Лія Джефордс. Побачивши купи мертвих Вовків, священик обережно вивільнив руку і повільно осінив повітря хрестом.
— Слава Тобі, Господи, — промовив він.
Роланд підійшов до нього і взяв за руку, яка креслила хрест.
— І мене також, — сказав він.
Каллаген спантеличено глянув на нього.
Роланд кивнув на Воуна Айзенгарта.
— Він казав, що прокляне мене, якщо з його жінкою щось станеться.
Пояснювати далі потреби не було, Каллаген усе зрозумів і накреслив йому на лобі хрест. Тепло від нігтя Роланд відчував ще довго. І хоч Айзенгарт не здійснив погрози, стрілець пізніше не пошкодував, що попросив панотця про цей захист.
Просто тут, на Східному шляху, юрба бурхливо раділа порятунку і плакала за полеглими. Та навіть горе їхнє було з проблиском радості. Ніхто не відчував, що втрати рівні здобуткам. І Едді вважав, що це справді так. Для тих, хто не втратив дружину й сина.
Спів з містечка все наближався. Вже видно було куряву. Чоловіки й жінки на дорозі обнімалися. Хтось спробував забрати голову Марґарет, але Айзенгарт не дозволив.
Едді підійшов до Джейка.
— Ти, здається, не дивився «Зоряних воєн»? — спитав він.
— Ні, я ж казав. Збирався, але…
— Не встиг, бо покинув той світ. Ці їхні мечі… Джейку, вони з того кіно.
— Ти впевнений?
— Так. А Вовки… Джейку, самі Вовки…
Джейк дуже повільно кивнув. Люди, що йшли з Кальї, вже показалися на дорозі. Новоприбулі побачили дітей, усіх дітей, і в небо здійнявся переможний крик. Ті, що йшли першими, зірвалися й побігли.
— Я знаю.
— Справді? — Едді дивився на нього мало не благально. — Знаєш? Бо… це якесь божевілля…
Джейк обвів поглядом купи Вовків. Зелені каптури. Зелені штани. Чорні чоботи. Вишкірені морди, що вже розкладалися. Перед тим Едді зняв одну з гнилих металевих масок, щоб глянути, що під нею. Нічого, тільки гладенький метал, дві лінзи, що слугували очима, кругла решітка-сіточка замість носа, два мікрофони на скронях біля вух. Ні, особливими цих істот робили саме маски й одяг.
— Може, це й божевілля, але я знаю, хто вони, Едді. Принаймні звідки вони. З коміксів «Марвел».
Величезне полегшення відбилося на обличчі Едді. На радощах він нахилився й поцілував Джейка в щоку. Примарна усмішка торкнула хлопчикові вуста. Слабка, але для початку непогано.
— Малим я обожнював «Людину-павука», — сказав Едді. — До дірок зачитував.
— Сам я їх не купував, — зізнався Джейк. — Але Тіммі Муччі в «Мідтаун Лейнз» був фанатом журналів «Марвел». «Людина-павук», «Фантастична четвірка», «Неймовірний Халк», «Капітан Америка» — всі вони у нього були. А ці Вовки…
— Вони схожі на Доктора Дума, [60]— сказав Едді.
— Ага, — кивнув Джейк. — Ну, не зовсім, мабуть, маски змінили, щоб вони були трохи більше схожі на вовків, але все решта… зелений плащ, каптур. Так, це точно Доктор Дум.
— І сничі, — задумливо протягнув Едді. — Ти коли-небудь чув про Гаррі Поттера?
— Наче ні. А ти?
— Ні, і я скажу тобі, чому. Бо ці сничі — з майбутнього. Може, з якогось журналу «Марвел Комікс», який випустять десь між тисяча дев'ятсот дев'яностим і дев'яносто п'ятим. Розумієш, про що я?
Джейк кивнув.
— Це все дев'ятнадцять, так?
— Так, — сказав Джейк. — Дев'ятнадцять, дев'яносто дев'ять і дев'ятнадцять-дев'яносто-дев'ять.
Едді роззирнувся навколо.
— А де Сьюз?
— Мабуть, пішла по свій візок, — сказав Джейк. Але податися на пошуки Сюзанни Дін (хоча все одно на ту мить вони були б марними) вони не встигли — на них налетіла юрба з Кальї. Едді й Джейка затопила хвиля шаленої радості — їх обіймали, цілували, тиснули руки, навколо них сміялися, плакали і дякували, дякували, дякували.
За десять хвилин після того, як прийшло все містечко, Розаліта несміливо наблизилася до Роланда. І стрілець страшенно зрадів її появі, бо його саме запопав Ебен Тук, який тримав його за плечі й нескінченно повторював одне й те саме — як жахливо, як безбожно і безмежно вони з Телфордом помилялися і як Роланд та його ка-тет можуть цілковито розраховувати на нього, коли настане час рушати далі. Він, Ебен Тук, спорядить їх усім необхідним і не візьме за це ні монетки.
— Роланде! — гукнула Роза.
Роланд вибачився і, взявши її за руку, провів трохи далі дорогою. Розкиданих усюди Вовків роздирали на шмаття радісні фолькен. Щохвилини прибували все нові й нові люди.
— Що ти хотіла сказати, Розо?
— Про вашу жінку. Сюзанну.
— А що з нею? — Спохмурнівши, Роланд роззирнувся навколо. Сюзанни ніде не було видно, і він не міг згадати, коли бачив її востаннє. Коли скручував для Джейка цигарку? Так давно? — Де вона?
— І я про те, — сказала Роза. — Я не знаю. Я зазирнула у фургон, на якому вона приїхала, думала, може, відпочиває. Чи зомліла, чи їй болить живіт. Але її там нема. І, Роланде… Її візок зник.
— О боги! — гаркнув Роланд і щосили вгатив кулаком по нозі. — Боги!
Перелякана Розаліта позадкувала.
— Де Едді? — спитав стрілець.
Вона показала. Едді з усіх боків обступили вдячні люди, і якби не малий Геддон Джефордс з усмішкою до вух, якого він тримав на плечах, Роланд би його й не побачив.
— Ти впевнений, що хочеш його турбувати? — несміливо спитала Роза. — Може, вона відійшла недалечко, щоб зібратися з думками.
«Відійшла недалечко», — подумав Роланд. І відчув, як чорнота наповнює душу. Так, вона відійшла. І він точно знав, хто посів її місце. Після битви вони втратили пильність… Джейкове горе… привітання від фолькен… весь цей гамір, радість, співи… але це не виправдання.
— Стрільці! — проревів він, і юрба вмить принишкла. Якби він завдав собі клопоту поглянути на їхні обличчя, то побачив би під усім тим полегшенням і вдячністю страх. Але це відчуття не було для нього чимось новим. Люди завжди боялися тих, хто приходив зі зброєю. От і ці селяни прагнули влаштувати їм на прощання бенкет, декого пустити на прощання в ліжко, а потім полегшено помахати їм рукою й знову повернутися до своїх мирних фермерських справ.
«Що ж, — подумав Роланд. — Скоро ваше бажання здійсниться. Ми підемо. Одна з нас уже пішла. О боги!»
— Стрільці, до мене! До мене!
Едді опинився біля Роланда першим. І роззирнувся навколо.
— Де Сюзанна?
Роланд показав на скелясте пустище стрімчаків і сухих річищ, потім підняв палець, тицьнувши ним у чорну діру трохи нижче обрію.
— Думаю, там.
Уся кров відринула від обличчя Едді Діна.
— Ти показуєш на Печеру дверей.
Роланд кивнув.
— Але ж куля… чорна Тринадцятка… вона не хотіла до неї навіть близько підходити, коли та лежала в церкві Каллагена…
— Так, — сказав Роланд. — Сюзанна не хотіла. Але вона вже не має права голосу.
— Мія? — спитав Джейк.
— Так. — Роланд вдивлявся у чорну діру своїми блідо-блакитними очима. — Мія пішла, щоб народити дитину. Вона пішла, щоб на світ з'явилося дитятко.
— Ні, — хитнув головою Едді. Його погляд спинився на Роландовій сорочці. Довкола них мовчки стояли люди. — Роланде, скажи, що це неправда.
— Ми підемо за нею. Моліться, щоб не було запізно, — сказав Роланд.
Але в душі знав, що вони спізнилися.