— Розповідайте, — попросив він Едді й Джейка. — Розповідайте все до найменших деталей. Ми хочемо почути.
— Кожне слово, — підтакнула Сюзанна. — Заради ваших батьків.
Вони детально розповіли про все, що з ними сталося в Нью-Йорку 1977 року. Роланд і Сюзанна зачаровано слухали історію про те, як вони йшли слідом за Джейком до книгарні й побачили авто Балазара та його джентльменів, яке підкотило до входу.
— Ти ба! — вигукнула Сюзанна. — Тут тобі й погані хлопці! Все майже як у романі Діккенса.
— Хто такий Діккенс і що таке роман? — запитав Роланд.
— Роман — це довга історія, викладена у книзі, — розтлумачила Сюзанна. — Діккенс написав їх із дюжину. Він був, либонь, одним з найліпших романістів усіх часів. У його романах люди у великому місті Лондоні зустрічаються з тими, кого знали колись давно чи познайомилися деінде. Один мій викладач у коледжі терпіти не міг такого розвитку подій. Казав, що в романах Діккенса повно випадкових збігів.
— Твій викладач або не знав про ка, або не вірив у його існування, — сказав Роланд.
— Так, авжеж, це ка, — закивав Едді. — Нема сумнівів.
— Мене більше зацікавила жінка, яка написала «Чарлі Чух-Чуха», ніж цей байкар Діккенс, — сказав Роланд. — Джейку, ти часом не…
— А я тебе випередив, — сказав Джейк, розстібаючи лямки свого наплічника. З побожним виглядом дістав почухрану книжку про пригоди локомотива Чарлі та його друга, Машиніста Боба. Усі подивилися на палітурку. Під картинкою досі стояло ім'я та прізвище Беріл Еванс.
— Блін, — сказав Едді. — Це так дивно. Я не хочу з'їжджати на бічну колію абощо… — Він замовк, збагнувши, що пожартував на залізничну тематику, потім продовжив. Усе одно Роланда не надто цікавили жарти й каламбури. — …але це дивно. Ту книжку, яку купив Джейк, Джейк Сімдесят Сім, написала Клаудія якась там Бахман.
— Інес, — озвався Джейк. — А ще там між іменами було «і». Маленьке «і». У когось є ідеї, що б це могло означати?
Ніхто не знав, але Роланд сказав, що подібні імена мали люди в Меджисі.
— Здається, це було щось на кшталт додатку, що свідчив про шанованість особи. І я не впевнений, що це побічна інформація. Джейку, ти сказав, що табличка на вітрині була інакшою, ніж колись. Що в ній було не так?
— Я не пригадую. Але знаєш що? Якби ти мене знову загіпнотизував… як тоді, патроном… то я б згадав.
— Можливо, іншим разом, — сказав Роланд. — Але нині вранці в нас обмаль часу.
«Знову, — подумав Едді. — Ще вчора час не існував, сьогодні його бракує. Але ж чомусь усе впирається в час, так? Роландові давні часи, наші давні часи, теперішнє. Це неспокійне теперішнє».
— Чому? — спитала Сюзанна.
— Наші друзі, — пояснив Роланд і кивнув на південь. — У мене відчуття, що невдовзі вони прийдуть знайомитися з нами.
— А чи вони наші друзі? — спитав Джейк.
— Оце вже справді неважливо, — сказав Роланд (але сам у цьому засумнівався). — Поки що звернімо око нашого кхефу до тієї книгарні для розуму чи як її там. Ви бачили, як розбійники з «Похилої вежі» мучили власника? Цього Тауера чи Торена.
— Тобто пресували його? — уточнив Едді. — Викручували йому руки?
— Так.
— Авжеж, мучили, — погодився Джейк.
— Учили, — вставив Юк. — Жеж учили.
— Закладаюся, що Тауер і Торен насправді одне й те саме прізвище, — сказала Сюзанна. — «Торен» голландською означає «вежа». — Побачивши, що Роланд відкриває рота, щоб заговорити, вона підняла руку. — У нашому куточку всесвіту, Роланде, люди так і роблять: міняють іноземне прізвище на більш… ну… більш подібне до американського.
— Ага, — підтвердив Едді. — Так Стемпович стає Стемпером… Яков — Джейкобом… або…
— Або Беріл Еванс стає Клаудією-і-Інес Бахман, — розсміявся Джейк. Але голос у нього був не дуже веселий.
Едді витяг з багаття напівобгорілого патика і став водити ним по землі. Одна по одній з'являлися великі літери: К… Л… А… У.
— Шнобель навіть сказав, що Тауер голландець. «Фріц воно і є фріц, правда, бос?» — Він питально глянув на Джейка, шукаючи підтвердження. Джейк кивнув, потім узяв паличку й продовжив: Д… І… Я.
— Те, що він голландець, багато що міняє, — сказала Сюзанна. — Колись голландці володіли більшою частиною Мангеттену.
— А хочете знов почути щось у дусі Діккенса? — спитав Джейк. Дописав на землі «і» після «КЛАУДІЯ» і глянув на Сюзанну. — Як щодо моторошного будинку, через який я потрапив до цього світу?
— Маєток, — сказав Едді.
— Маєток у Датч-Гіл, [12]— нагадав Джейк.
— Датч-Гіл. Ну звісно. Хай йому грець.
— Переходьмо до суті, — сказав Роланд. — А я думаю, що суть полягає в угоді, яку ви побачили. І відчули, що повинні її побачити, так?
Едді кивнув.
— Ваша потреба все побачити здавалася нагальною вимогою Променя?
— Роланде, я думаю, то й був Промінь.
— Інакше кажучи, шлях до Вежі.
— Угу, — сказав Едді. Він думав про те, як хмари текли вздовж Шляху Променя, як тіні тяглися в той бік, куди вказував Промінь, як кожна гілка кожного дерева неначе повертала у той бік. «Усе слугує Променю», — не раз казав їм Роланд. І потреба Едді побачити папірець Балазара, якого той тицьнув під носа Кельвінові Тауеру, здавалася саме потребою, пронизливою і невідпорною.
— Розкажи мені, що там було написано.
Едді прикусив губу. Зараз йому було не так страшно, як тоді, коли треба було вирізьблювати ключ, що дозволив би їм урятувати Джейка й видобути його на цей бік, але відчуття були схожі. Оскільки це було не менш важливо, ніж ключ. Якщо він щось забув, це може призвести до краху світів.
— Я не пам'ятаю дослівно…
Роланд нетерпляче махнув рукою.
— Якщо буде потрібно, я тебе загіпнотизую і витягну з тебе все дослівно.
— Думаєш, це має значення? — спитала Сюзанна.
— Я думаю, все має значення, — відповів Роланд.
— А що, як гіпноз не подіє на мене? — поцікавився Едді. — Якщо я типу непіддатливий?
— Нехай це буде мій клопіт, — сказав Роланд.
— Дев'ятнадцять, — ні сіло ні впало озвався Джейк, і всі звернули погляди до нього. Він роздивлявся літери, що їх вони з Едді награмузляли біля пригаслого вогнища. — Клаудія-і-Інес Бахман. [13]Дев'ятнадцять літер.
Замислившись на мить, Роланд вирішив поки що на це не зважати. Якщо число «дев'ятнадцять» було якимось чином із цим усім пов'язане, з часом його значення саме про себе нагадає. А поки що їм трьом і без того було над чим помізкувати.
— Аркуш, — сказав він. — Спочатку про нього. Розповідай усе, що можеш згадати.
— То був юридичний документ із печаткою внизу й усім таким. — Едді замовк, бо його осяяла проста думка. Ймовірно, Роланд частково міг зрозуміти, про що йдеться — зрештою, він же був у своєму світі кимось на зразок правоохоронця, — та не завадило б переконатися. — Ти ж знаєш, хто такі юристи, правда?
Відповів Роланд найсухішим тоном з тих, що були в його арсеналі.
— Ти забуваєш, що я родом з Ґілеаду, Едді. Найцентральнішої з Внутрішніх бароній. У нас було більше купців, фермерів і фабрикантів, ніж юристів, але їх теж не бракувало.
— Ти нагадав мені про одну сцену з Шекспіра, Роланде, — розсміялася Сюзанна. — Двоє персонажів — точно не пригадую, може, Фальстаф і принц Гел — розмовляють про те, що зроблять, коли переможуть і війні настане край. І хтось із них каже: «Перш за все скараємо на горло всіх юристів».
— Для початку було б непогано, — сказав Роланд, і його серйозний замислений тон змусив Едді здригнутися. Потім стрілець знову повернувся до нього. — Продовжуй. Джейку, якщо згадаєш щось, то додай, будь ласка. І розслабтесь обидва, заради ваших батьків. Поки що я хочу про все почути в загальних рисах.
Хоч Едді й здогадувався про це, але ті слова Роланда додали йому наснаги.
— Гаразд. То був меморандум про договір. Назва стояла вгорі, великими літерами. Внизу було написано «Угоду підписали», а поряд два підписи. Один — Кельвіна Тауера. Другий — Річарда як-його-там. Джейку, ти не пам'ятаєш?
— Сейр, — підказав Джейк. — Річарда Патрика Сейр. [14]— Він замовк, ворушачи губами, а потім кивнув. — Дев'ятнадцять букв.