— Гаразд, — погодився Каллаген. — У мене є річ, що має величезну владу. Хоч звідси до моєї церкви у Кальї, де сховано цей предмет, багато коліс, але я думаю, що вона вже озивалася до вас. І переносити у стан тодешу — це лише одне з усього, на що вона здатна. — Він глибоко вдихнув і випустив повітря з легень. — Якщо ви зробите нам послугу — я кажу «нам», бо Калья тепер і моє селище, я сподіваюся тут дожити віку й бути похованим тут, — про яку я прошу, то я віддам вам це… цю річ.
— Я востаннє попереджаю, щоб ти такого не казав, — відрізав Роланд так грубо, що Джейк перелякано на нього озирнувся. — Це безчестя для мене й мого ка-тету. Ми будемо зобов'язані вам допомогти, якщо з'ясуємо, що ваша Калья на боці Білості, а ті, кого ти кличеш Вовками, вороги з краю пітьми: руйнівники Променів. Ми не беремо винагороди за свої послуги, ви не повинні навіть пропонувати її. Якщо котрийсь із твоїх товаришів, той, кого ти звеш Тіаном, чи той, чиє ім'я Оверголсер…
(Едді хотів було виправити стрільцеву вимову, та потім вирішив тримати рота на замку — коли Роланд розлючений, краще мовчати.)
— …то була б інша справа. Вони знають лише легенди. Але ти, сей, володієш щонайменше однією книжкою, яка мала б тебе дечого навчити. Так, я сказав, що ми торгуємо свинцем. Та це не робить із нас найманих убивць.
— Гаразд, гаразд…
— Що ж до тієї речі, яку ти маєш, — перервав Роланд Каллагена, підвищуючи голос, — то ти й сам радо її здихаєшся. Вона лякає тебе, чи не так? Навіть якщо ми вирішимо оминути твоє містечко, ти благатимеш нас забрати її з собою, адже так? Так?
— Так, — з нещасним виглядом кивнув Каллаген. — Правду кажеш, і я дякую. Але… я трохи чув, про що ви розмовляли… випадково дізнався, що ви хочете повернутися… як кажуть манні, переправитися… і не до одного місця, а до двох… а може, й понад це… а ще час… я чув, як ви говорили про те, щоб поцілити у час, як з револьвера…
На обличчі Джейка промайнуло розуміння й подив, що межував із шоком.
— Котра саме? — спитав він. — Не може бути, щоб це була та рожева з Меджису, бо Роланд побував усередині неї, але інша ніколи не відправляла його в тодеш. То котра з них?
Щокою Каллагена скотилася сльоза: одна, потім друга, — і він неуважно змахнув їх рукавом.
— Я не наважився нічого з нею зробити, але я її бачив. І відчував її владу. Господи Ісусе, допоможи. В моїй церкві під мостинами підлоги лежить чорна Тринадцятка. І тепер вона ожила. Ви розумієте? — Він глянув на них мокрими від сліз очима. — Ожила.
І Каллаген затулив обличчя долонями.
Коли священик зі шрамом на лобі пішов до своїх товаришів, стрілець ще довго дивився нерухомим поглядом услід. Стояв, заклавши великі пальці рук за пояс своїх старих полатаних джинсів, і здавалося, що так може простояти вічність. Проте, коли Каллаген зник з поля зору, Роланд повернувся до своїх друзів і рвучко, грубо махнув рукою в повітрі: усі до мене. Коли вони підійшли, він присів навпочіпки. Едді з Джейком вчинили так само (що ж до Сюзанни, то сидіти навпочіпки було для неї мало не стилем життя). Заговорив стрілець різким і уривчастим тоном.
— У нас мало часу, тож я хочу, щоб усі ви сказали мені, не роздумуючи: чесний чи ні?
— Чесний, — без вагань відповіла Сюзанна. І майже одразу скривилася та притисла руку нижче лівої груді.
— Чесний, — сказав Джейк.
— Есний, — прокоментував Юк, хоч його й не питали.
— Чесний, — сказав Едді. — Але погляньте. — Він узяв на краю вогнища галузку, яку не торкнув вогонь, прогріб місце на землі, звільнивши його від глиці, й написав на чорній землі:
— Це насправді чи це «Меморекс»? [20]— спитав Едді. Помітивши спантеличений Сюзаннин вираз, розтлумачив: — Це просто збіг чи щось означає?
— Хтозна, — сказав Джейк. Вони розмовляли тихо, понахилявши голови одне до одного над письменами на землі. — Це як дев'ятнадцять.
— Думаю, це лише збіг, — відповіла Сюзанна. — Адже не в усьому, що трапляється нам на шляху, слід вбачати руку ка. Ці імена навіть звучать по-різному. В нашому світі Калья — це іспанська назва… як багато тих слів, які ти пам'ятаєш з Меджису, Роланде. Здається, вона перекладається як вулиця чи майдан… точно не скажу, бо іспанську вчила ще в старших класах. Але якщо я не помиляюся, то є певний сенс у тому, що це слово використовують як префікс до назви містечка чи до цілої низки містечок, як це роблять у цих краях. В цьому щось є. А от Каллаген… — Вона стенула плечима. — Яке це прізвище? Ірландське? Англійське?
— Сто пудів не іспанське, — сказав Джейк. — Але ж це дев'ятнадцять…
— До біса дев'ятнадцять, — грубо перебив Роланд. — Зараз не час гратися в числа. Невдовзі він повернеться зі своїми другими, і перш ніж це станеться, мені треба обговорити з вами ан-тет іншу справу.
— Думаєш, він не помиляється щодо чорної Тринадцятки? — спитав Джейк.
— Так, — сказав Роланд. — Судячи з того, що сталося з тобою й Едді вночі, я гадаю, що не помиляється. Якщо він має рацію, то мати цю річ для нас небезпечно, проте ми повинні її забрати. Боюся, що без нас нею можуть заволодіти Вовки з Краю грому. Але байдуже, нехай це зараз нас не хвилює.
Втім, вигляд у Роланда був украй стурбований. Він повернувся до Джейка.
— Ти здригнувся, коли почув прізвище великого фермера. І ти, Едді, теж, хоч і краще зумів це приховати.
— Вибач, — перепросив Джейк. — Я забув лице свого…
— Облиш, ти нічим не завинив, — заспокоїв його Роланд. — Хіба що я сам забув лице батька. Бо я десь чув це прізвище, і до того ж зовсім недавно. Тільки не можу згадати, де саме. — А тоді нехотя: — Старішаю.
— У книгарні, — сказав Джейк. Він нервово подлубався в шворках свого наплічника, нарешті розв'язав їх і рвучко розкрив рюкзак, наче хотів переконатися, що «Чарлі Чух-Чух» і «Загадки» нікуди не поділися, що вони реальні. — «Мангеттенський ресторан „Пожива для розуму“». Це так дивно. Одного разу це сталося зі мною, а іншим разом я бачив, як це зі мною сталося. Вже це одне — загадка.
Роланд нетерпляче показав скаліченою правою рукою, щоб Джейк закруглявся з розповіддю.
— Містер Тауер відрекомендувався, я також, — вів далі Джейк. — Сказав: «Я Джейк Чемберз». А він тоді…
— «Гарне в тебе ім'я, кумплю», — вставив Едді. — От що він сказав. І додав, що «Джейк Чемберз» звучить наче ім'я героя роману-вестерну.
— «Як у того героя вестерну, — процитував Джейк. — Такого собі рубаки, що вдирається в Блек-Форк, в Аризоні, розправляється там з усіма покидьками й їде собі далі. Щось таке з Вейна Д. Оверголсера…» — Глянувши на Сюзанну, він повторив: — Вейна Д. Оверголсера. — І зненацька розплився в сонячній усмішці. — Поцілуй мене в мій білий зад!
— В цьому нема потреби, малий грубіяне, — розсміялася Сюзанна. — Я не вірю, що це збіг. І коли ми зустрінемося з другом Каллагена, я запитаю, яке в нього друге ім'я. Закладаюся, що воно не лише починається з літери «Д», але й звучатиме як «Дійн» чи «Дейн» або щось таке, з чотирьох літер… — Вона знову притисла руку нижче грудей. — Ох уже ці гази! Я б усе віддала зараз за тюбик «Тамзу» [21]чи навіть пляшечку… Джейку, що таке? Що сталося?
Джейк тримав у руках «Чарлі Чух-Чуха», і його обличчя стало мертвотно-блідим, а очі полізли на лоба. Поруч нього стривожено завив Юк. Роланд схилився над книжкою, і його очі теж округлилися від подиву.
— Боги милосердні, — тільки й мовив він.
Едді з Сюзанною теж нахилилися, щоб подивитися. Назва не змінилася. Ілюстрація теж лишилася тією самою: олюднений локомотив, що, пихкаючи, піднімається на схил, передні ґрати видовжені у посмішці, ліхтар — мов радісне око.
Але жовті літери знизу — підпис «Оповідання і картинки Беріл Еванс» — зникли. Імені автора не було взагалі.
Перевернувши книгу, Джейк поглянув на її спинку. «Чарлі Чух-Чух» і видавництво Макколі — от і все, що було написано. І більш нічого.
20
«Це насправді чи це „Меморекс“?» — рекламне гасло компанії «Меморекс», виробника електроніки, започатковане 1972 р.