Обоє знизали плечима й кивнули.
— Два-три дні, — звертаючись до Роланда, заявив Оверголсер, упевненіше, ніж це дозволяла ситуація, судячи з виразу на обличчях решти людей. — Достатньо довго, щоб одержати сонячні опіки й поїсти майже всі харчі…
— Чи завазюкатися ними, — пробурчав Слайтмен.
— …але не настільки довго, аби померти від перегріву, — підсумував Оверголсер. — Якщо ви хочете таким чином визначити, чи далеко їх відвозять од Кальї, то можу лише побажати нам успіху в розплутуванні цього клубка, бо ніхто не знає, яку швидкість може розвинути потяг, коли перетинає відкриту рівнину. На дальньому боці ріки він вповільнюється, але це несуттєво.
— Так, — погодився Роланд. — Несуттєво. — Він замислився. — Лишилося двадцять сім днів?
— Тепер уже двадцять шість, — тихо промовив Каллаген.
— Є одна річ, Роланде. — Оверголсер говорив, наче вибачаючись, проте його нижня щелепа виступила вперед. Едді подумав, що він знову повернувся до амплуа людини, яку можна незлюбити з першого погляду. Звісно, якщо ти не надто товаришуєш з представниками органів влади, а саме з ними в Едді ніколи не складалися стосунки.
Роландові брови піднялися в німому питанні.
— Ми ще не дали своєї згоди. — Оверголсер глянув на Слайтмена-старшого, наче шукаючи в нього підтримки, і Слайтмен кивнув, погоджуючись.
— Зрозумій, ми ж не знаємо напевне, що ви ті, за кого себе видаєте, — з нотками вибачення в голосі промовив Слайтмен. — В дитинстві в мене не було книжок, на ранчо їх також майже немає — я старший над усіма робітниками на «Рокінг Б» в Айденгарта, — тільки книжки про те, як вирощувати худобу, але змалечку я, як будь-який хлопчисько, чув чимало оповідок про Ґілеад, про стрільців і Артура Ельда… чув про Єрихонський пагорб, та й інших кривавих вигадок наслухався… але я ніколи не чув про стрільця, якому бракувало б двох пальців, про темношкіру жінку-стрільця чи про малого безвусого стрільця, який ще навіть голитися не скоро почне.
Ці слова шокували й спантеличили його сина. Слайтмен і сам збентежився, проте з притиском повів далі.
— Благаю прощення, якщо мої слова ображають вас, мені справді шкода…
— Слухайте його, слухайте, — промимрив собі під носа Оверголсер. Едді подумав, що коли його щелепа випнеться вперед ще бодай трохи, то відламається і впаде на землю.
— …але будь-яке наше рішення ще не раз нам відгукнеться. Ви повинні це розуміти. Якщо ми приймемо неправильне рішення, це означатиме смерть для нашого села й усіх його мешканців.
— Вухам своїм не вірю! — обурено закричав Тіан Джефордс. — Вони вам що, крутії якісь? Ви що, не бачите його? Не бачите…
Дружина взяла його за руку й стисла, та так міцно, що на засмаглій шкірі лишилися сліди від кінчиків пальців. Поглянувши на неї, Тіан принишк, але його губи стислися у вузьку смужку.
Десь віддалік закаркала ворона, і їй відповів ще пронизливішим вереском расті. Потім усе стихло. Одне за одним люди повертали голови до Роланда з Ґілеаду — почути, якою буде його відповідь.
Завжди одне й те саме, як йому вже остогидло. Їм потрібна допомога, проте без рекомендаційних листів вони її не приймуть. І параду свідків, якщо їх можна роздобути. Вони хочуть порятувати свої шкури без ризику: просто заплющити очі — і все, їх урятовано.
Роланд повільно гойднувся вперед-назад, обхопивши коліна руками. Потім кивнув, наче у відповідь на власні думки, й підвів погляд.
— Джейку, — сказав він. — Підійди до мене.
Глянувши на свого нового друга Бенні, Джейк піднявся і пішов до Роланда. Юк, як завше, потрюхикав назирці.
— Енді, — сказав Роланд.
— Сей?
— Принеси мені чотири тарелі з тих, обідніх. — Поки Енді пішов по тарілки, Роланд сказав Оверголсерові: — Сей, ви втратите трохи начиння. Коли до міста приходять стрільці, починаються руйнування. Така правда життя.
— Роланде, сумніваюся, що нам треба…
— А зараз помовч. — Хоч Роланд говорив увічливо, проте Оверголсер миттю замовк. — Ви розповіли свою історію, тепер ми розповідатимемо свою.
На Роланда впала тінь Енді. Стрілець забрав у нього тарілки, ще не помиті, масні й блискучі. Потім обернувся до Джейка, і яким сталася помітна зміна. Коло Бенні-молодшого, спостерігаючи за хитромудрими витівками Юка й від гордості за улюбленця всміхаючись на всі кутні, Джейк виглядав, як будь-який дванадцятирічний хлопчисько, — безтурботний і веселий. Тепер усмішка зникла з його обличчя й важко було навіть збагнути, скільки йому років. Погляд його синіх очей схрестився з Роландовим, майже того самого відтінку блакиті. Під пахвою в нього висів «рюгер», якого Джейк забрав зі стола свого батька в тому, іншому житті. Спусковий гачок було закріплено за допомогою петлі сирицевої шворки, яку Джейк розв'язав наосліп, одним рухом.
— Скажи свій урок, Джейку, сину Елмера, і будь непохитним.
Роланд чекав, що Едді або Сюзанна втрутяться, але вони мовчали. Глянувши на них, він побачив, що їхні обличчя так само холодні й суворі, як і Джейкове. То добре.
Джейків голос був безбарвний, проте слова звучали суворо і впевнено.
— Я цілюся не рукою. Той, хто цілиться рукою, забув лице свого батька. Я цілюся оком. Я стріляю не рукою…
— Не розумію, до чого тут… — почав Оверголсер.
— Замовкни, — наказала Сюзанна, наставивши на нього вказівний палець.
Джейк наче й не чув. Він невідривно дивився у вічі Роландові. Права рука з розставленими пальцями лежала на грудях.
— Той, хто стріляє рукою, забув лице свого батька. Я стріляю розумом. Я вбиваю не з револьвера. Той, хто вбиває з револьвера, забув лице свого батька.
Пауза. Джейк втягнув повітря. І видихнув його зі словами:
— Я вбиваю серцем.
— Убий їх, — сказав Роланд і одразу ж підкинув чотири тарілки високо в повітря. Кружляючи, вони здійнялися вгору, чорні круги на тлі білого неба, й розлетілися в різні боки.
Не встигли всі спам'ятатися, як Джейкова рука, та, що спочивала на грудях, блискавично витягла рюгер з муфти, рвучко здійняла його вгору і, здавалося, натисла на спусковий гачок ще тієї миті, коли Роланд кидав тарілки. Вони вибухнули не одна по одній, а неначе всі водночас. На галявину пролилися дощем уламки скла. Декілька впало у вогнище, здійнявши фонтан попелу й іскор. Один-два шматки цокнули об сталеву голову Енді.
Роландові руки замигтіли в повітрі. Едді й Сюзанна вчинили так само (хоч він і не давав їм такої команди), поки гості з Кальї Брин Стерджис затуляли вуха й кривилися, налякані гучними пострілами. І їхньою блискавичністю.
— Погляньте, будь ласка, — Роланд простягав до них руки. Едді й Сюзанна теж. Едді впіймав три черепки, Сюзанна мала п'ять (і неглибокий поріз на пучці пальця). Роланд нахапав цілу дюжину окрушин тієї шрапнелі. Здавалося, їх можна було склеїти докупи й отримати майже цілу тарілку.
Шестеро відвідувачів з Кальї з недовірою втупилися у скалки. Малий Бенні, який досі затуляв вуха долонями, повільно опустив руки. На Джейка він дивився так, як дивляться на привида чи з'яву з небес.
— О… Боже, — сказав Каллаген. — Наче якийсь фокус зі старого вестерну.
— Це не фокус, — заперечив Роланд, — не думайте так. Це Шлях Ельда. Ми ан-тет, кхеф і ка, частки одного цілого. Ми стрільці. А тепер я розповім вам, що ми робитимемо. — Він поглянув у вічі Оверголсерові. — Я кажу «робитимемо», бо ми чинимо так з власної волі, а не на чиєсь прохання. Втім, я думаю, мої слова не надто вас занепокоять. — Роланд стенув плечима. «А якщо занепокоять, що ж, ваші проблеми» — неначе промовляв цей жест.
Він кинув черепки на землю й обтер руки.
— Якби то були Вовки, — мовив він, — то з шістдесяти ваших кривдників лишилося б п'ятдесят шість. Ви й оком не встигли змигнути, а четверо вже лежали б на землі й не дихали, загинувши від рук хлопчика. — Він глянув на Джейка. — Чи того, хто виглядає на хлопчика. — Роланд помовчав. — Ми звикли до нерівних шансів.
— Мушу визнати, стріляє хлопець так, що аж дух перехоплює, — сказав Слайтмен-старший. — Але глиняні полумиски й Вовки на конях — це не одне й те саме.
— Для тебе, сей, можливо. Але не для нас. Щойно ми почнемо стріляти, для нас немає різниці. Ми вбиваємо все, що рухається. Хіба ж не тому ви нас шукали?