Едді коротко розсміявся. Сміх вийшов різким і нездоровим. Відгортаючи з лоба волосся, він лишив на ньому темний слід від лісової землі.
— Прикол у тому, що тут, за мільярд миль від великого Ніщо, ми знаходимо селище, що ніби зійшло зі сторінок книжки з казками. Цивілізоване. Пристойне. Населене людьми, які здаються тобі знайомими. Нехай не всі вони симпатичні — Оверголсер дещо неприємний тип, — але все одно в тебе таке відчуття, ніби ти їх звідкись знаєш.
І в цьому Едді має рацію, подумав Роланд. Він ще не бачив Кальї Брин Стерджис, а вона вже нагадувала йому Меджис. У певному сенсі це можна було зрозуміти — селища в усьому світі, де займалися сільським господарством і розводили худобу, були подібні одне до одного. Але з іншого боку це тривожило. Збіса тривожило. Взяти, наприклад, те сомбреро, що його носив Слайтмен. Чи можливо, щоб тут, за тисячі миль від Меджису, чоловіки носили такі самі брилі? Такої можливості він не відкидав. Але чому тоді Слайтменове сомбреро так нагадувало Роландові капелюх Міґеля, старого конюха з Будинку-на-набережній в Меджисі? Чи то були лише ігри його уяви?
«Про це можна не турбуватися: Едді каже, що уяви в мене нема», — подумав він.
— У книжково-казкового селища є казкова проблема, — вів далі Едді. — Тож книжково-казкові люди звертаються до купки кіношних героїв, щоб ті врятували їх від казкових негідників. Я знаю, що це все насправді — найпевніше, люди вмиратимуть, і проллється справжня кров, і крики будуть справжніми, і сльози, коли все скінчиться, — але водночас є в цьому всьому щось таке, від чого все навколо здається лише сценічними декораціями у виставі.
— А Нью-Йорк? — спитав Роланд. — Які відчуття ти мав щодо нього?
— Те саме, — відповів Едді. — Ти сам подумай. Після того, як Джейк забрав «Чарлі Чух-Чуха» й загадки, на столику зосталося дев'ятнадцять книжок… а тоді, з усіх бандюків у Нью-Йорку в книгарні з'являється саме Балазар! Той мудак!
— Так-так-так! — весело загукала Сюзанна за їхніми спинами. — Хлопці, не лихословте! — Джейк штовхав її візок, а в її пелені було повно пундиць. Обоє виглядали задоволеними й радісними. Роланд зрозумів, що почасти це завдяки тому, що вдень вони досхочу наїлися.
— Часом це відчуття нереальності щезає, — мовив Роланд до Едді.
— Це не зовсім нереальність, Роланде. Це…
— Не бійся називати речі своїми іменами. Іноді воно зникає. Правда ж?
— Так, — сказав Едді. — Коли я з нею.
Він підійшов до неї. Нахилився. Поцілував. А за ними стривожено споглядав Роланд.
Сутеніло. Вони сиділи довкола багаття й дивилися, як помалу тьмяніє світло дня. Жалюгідні дещиці апетиту, на які вони спромоглися, легко вгамували пундицями, що їх назбирали Сюзанна з Джейком. Роланд увесь вечір перебував у роздумах про щось, що сказав йому Слайтмен, і, здавалося, поринув в них небезпечно глибоко. Врешті-решт він відклав убік пундицю, ледь надкушену, і сказав:
— Дехто з нас може вночі зустрітися в Нью-Йорку. Чи навіть ми усі.
— Надіюся, цього разу я піду з вами, — докинула Сюзанна.
— Це вже як ка схоче, — незворушно відповів Роланд. — Важливо, щоб ви трималися разом. Якщо в подорож вирушить лише один, найпевніше, то будеш ти, Едді. Якщо лише один вирушить у подорож, він… чи вона… має залишатися в одному й тому самому місці, поки не почує передзвін дзвіночків.
— Каммен, — сказав Едді. — Так їх назвав Енді.
— Усім зрозуміло?
Вони закивали. Але, дивлячись у їхні обличчя, Роланд збагнув, що кожне подумки зберігало за собою право вирішувати, що робити, коли настане час. Все залежатиме від обставин, що, зрештою, було мудро. Або вони були стрільцями, або ними не були.
І порснув від сміху, здивувавши сам себе.
— Що смішного? — поцікавився Джейк.
— Просто подумав, що за довге життя можна здибати чимало дивних попутників, — пояснив Роланд.
— Якщо ти про нас, — сказав Едді, — то знаєш що, Роланде, я не сказав би, що ти сам такий уже Норман Нормуль.
— Мабуть, так, — погодився Роланд. — Якщо у тодеш підемо гуртом — разом або вдвох чи втрьох, — то треба взятися за руки, коли почуємо дзвіночки.
— Енді казав, що ми маємо зосередитися одне на одному, — додав Едді. — Щоб не загубитися.
Раптом, неабияк усіх здивувавши, Сюзанна заспівала. Роландові цей спів нагадав хор галерних рабів — радше не пісню, а речитатив, призначений для того, щоб його викрикувати строфу за строфою. Втім, навіть без наспіву її голос був достатньо мелодійним: «Діти, коли зачуєте музику кларнета… Діти, коли зачуєте музику флейти. Діти, коли зачуєте музику там-бу-рина… Вклоняйтеся і славте іііі-ДОЛА!
— Що це?
— Пісня, яку співали у полі, — пояснила вона. — Напевно, мої діди-прадіди виводили її, коли збирали бавовну старого масси. Але часи змінюються. — Вона всміхнулася. — Вперше я почула її в кав'ярні в Ґрінвіч-Вілідж ще 1962 року. А співав її білошкірий блюзовий шаутер Дейв Ван Ронк.
— Мабуть, Аарон Діпно теж там був, — видихнув Джейк. — Чорт, закладаюся, що він сидів за сусіднім столиком.
Спантеличена, Сюзанна обернулася до нього.
— Чому ти так думаєш, зайчику?
— Бо він підслухав, як Кельвін Тауер сказав, що цей Діпно вештався у Вілідж, відколи… що він сказав, Джейку? — втрутився Едді.
— Не у Вілідж, а на Блікер-стрит, — підсміюючись, виправив Джейк. — Містер Тауер сказав, що містер Діпно тинявся на Блікер-стрит раніше, ніж Боб Ділан навчився брати на своєму „Хонері“ якісь ноти, крім відкритої соль. „Хонер“ — то, мабуть, губна гармоніка.
— Так і є, — сказав Едді. — Звісно, я не готовий закластися на мільйон, що Джейків здогад — правда, але мені це видається вірогідним. Думаю, Діпно там був. Знаєте, я навіть не здивувався б, якби мені сказали, що барменом тоді був Джек Андоліні. Тому що в Країні Дев'ятнадцять інакше й бути не може.
— Хай там як, — підсумував Роланд, — ті з вас, хто перетне межу, нехай тримаються разом. У жодному разі не відходьте далі, ніж на відстань простягнутої руки.
— Думаю, мене з вами не буде, — сказав Джейк.
— Чому ти так кажеш, Джейку? — здивувався стрілець.
— Тому що я не засну, — сказав хлопчик. — Я надто схвильований.
Але зрештою поснули всі.
Він знає, що це сон і що до нього спричинилася слайтменова побіжна ремарка, але він не може з нього виборсатися. „завжди шукайте потаємні двері“, — навчав їх Корт. Але якщо в цьому сні і був чорний хід, то Роланд усе одно не міг його знайти. „я чув про Єрихонський пагорб, та й інших кривавих вигадок наслухався“, — сказав айзенгартів головний робітник. Тільки для Роланда Єрихонський пагорб вигадкою не був. Навпаки. Він був там. То був кінець для них. Кінець цілого світу.
День задушливо спекотний. Сонце доходить зеніту й спиняється в ньому, наче непорушним став сам час. Перед ними стелеться довге поле, всіяне сіро-чорними кам'яними колосами, напівзруйнованими від вітру й століть статуями, що їх залишили люди, які вже давно зникли з лиця землі. Солдати Ґрісома невблаганно насуваються, маневруючи між скульптурами, а Роланд і ті кілька людей, що з ним лишилися, відстрілюються, відступаючи схилом угору. Гуркіт пострілів не стихає ні на мить, кулі чиркають об кам'яні лиця пронизливим контрапунктом, що западає в їхні голови, як кровожерне дзижчання москітів. Джеймі Декуррі вбив снайпер — чи Ґрісомів син з орлиним зором, чи сам Ґрісом. Смерть Алана була жахливішою. За ніч до вирішального бою його застрелили в темряві двоє його найкращих друзів. Помилково. Фатальна невиправна помилка, без шансів на порятунок. Колона Демюле втрапила в засідку біля крайових скель, усіх перебили. Алан повернувся після опівночі, щоб сказати їм, Роландові й Катберту… Гуркіт їхніх револьверів… І коли Алан викрикнув їхні імена…