— Повертайся якнайшвидше.
— Добре.
ДВАНАДЦЯТЬ
Коли він повернувся, Тауер уже був на місці і якось дивно на нього дивився.
— З ким ви розмовляли?
Едді відійшов убік і показав на двері.
— Ви щось бачите, сей?
Кельвін Тауер хотів було похитати головою, та потім щось змусило його придивитися уважніше.
— Мерехтіння, — сказав він нарешті. — Як гаряче повітря над сміттєспалювальною піччю. Хто там? Чи що там?
— Наразі вважаймо, що ніхто. Що це у вас у руці?
Тауер підніс річ, яку тримав, догори. Нею виявився конверт, пожовклий від старості. На ньому каліграфічним почерком було виведено слова Стефан Торен і Заповіт. А нижче йшли ті самі знаки, що й на дверях та скриньці:
«До чогось ми, схоже, підійшли», — подумав Едді.
— Колись у цьому конверті лежав заповіт мого прапрапрадіда, — розповів Кельвін Тауер. — Датований дев’ятнадцятим травня тисяча вісімсот сорок шостого року. Тепер тут лише клапоть паперу з іменем і прізвищем. Якщо ви, юначе, скажете мені, що за ім’я тут написано, я виконаю ваше прохання.
«Отже, ще одна загадка», — подумав Едді. Тільки цього разу від розгадки залежали не чотири життя, а все суще.
Слава Богу, що вона така проста.
— Прізвище точно Дескейн, — сказав Едді. — А ім’я — можливо, Роланд… так звуть мого діна… або Стівен. Це його батько.
Уся кров відринула від обличчя Кельвіна Тауера. Дивно було, як він узагалі втримався на ногах.
— Боже милосердний, — тільки й видушив із себе власник книгарні.
Його пальці тремтіли, коли він витягав з конверта старезний, напівзотлілий клапоть паперу, мандрівника в часі, який спромігся протривати більше ста тридцяти одного року й дійти до цього «де» та «коли». Розгорнувши, Тауер поклав папірець на стійку, де вони обидва могли прочитати слова, що їх Стефан Торен вивів тим самим охайним почерком:
ТРИНАДЦЯТЬ
Їхня розмова тривала ще близько чверті години, й, напевно, якісь моменти в ній були вагомими, але все найважливіше сталося тоді, коли Едді назвав Тауерові прізвище та ім’я, яке його тричі прадід написав на клаптику паперу за чотирнадцять років до того, як розгорілася Громадянська війна.
Під час бесіди Едді зробив для себе не надто втішні висновки про Тауера як людину. Звісно, якусь повагу до цього чоловіка він відчував (як поважав би будь-якого чоловіка, який спромігся довше двадцяти секунд опиратися Балазаровим горилам), але симпатії — жодної. Тауер вирізнявся якоюсь свавільною тупістю, причому він сам собі її придумав, можливо, за підтримки свого психоаналітика, який розповідав йому, що він має про себе дбати, як він повинен бути капітаном власного судна, господарем власної долі, як має поважати свої бажання, прислухатися до них і бла-бла-бла. Всі кодові слівця й терміни, що виправдовували бажання бути егоїстичною тварюкою. Що така поведінка навіть шляхетна. Тож Едді не надто здивувався, коли Тауер повідомив йому, що Аарон Діпно — його єдиний друг. Дивувало якраз те, що у Тауера взагалі був друг. Така людина просто не могла бути часткою ка-тету, і Едді почувався незатишно через те, що їхні долі так міцно переплелися.
Тобі доведеться просто довіритися ка. Адже ка для цього й існує, чи не так?
Авжеж. Але все одно Едді це не подобалося.
ЧОТИРНАДЦЯТЬ
Едді спитав у Тауера, чи має той перстень з написом «Ексліверис». Збентежившись на мить, власник книгарні розсміявся і сказав, що Едді, напевно, мав на увазі «екслібрис». Він щось пошукав на одній зі своїх полиць, знайшов книжку і показав знак на внутрішньому боці обкладинки. Едді кивнув.
— Ні, не маю. Але така річ була б якраз для мене, правда? — Він упритул подивився на Едді. — А чому ви запитуєте?
Однак Едді не хотів зараз розвивати тему про те, що Тауер у майбутньому врятує чоловіка, який зараз досліджує приховані шляхи Америки. Він уже й так занадто навантажив мозок книголюба (але це входило в плани Едді). Треба було швидше повертатися через незнайдені двері, доки чорна Тринадцяту не висотала з Роланда всі сили.
— Це не важливо. Але якщо побачите такий перстень, візьміть його. А тепер ще одне, і я піду.
— Що?
— Пообіцяйте мені, що ви поїдете одразу після того, як я зникну.
Тауерові оченята знову забігали. Цю його рису Едді міг би зненавидіти, якби час дозволяв.