І щойно Едді про це подумав, як Малий’77 зник.
— Куди ти пропав? Джейку, де ти подівся?
— Без паніки, — відказав Джейк, розплившись в усмішці. (Юк на рівні його щиколотки вставив свої п’ять центів: «Іки!») — Я зайшов до книгарні. До… ее… «Мангеттентського ресторану „Пожива для розуму“», так він називається.
— Це той магазин, де ти купив «Чарлі Чух-Чуха» і книжку загадок?
— Точно.
Джейкова загадкова усмішка сподобалася Едді, бо від неї обличчя малого аж засяяло.
— Пригадуєш, як розхвилювався Роланд, коли я сказав йому прізвище власника книгарні?
Едді кивнув. Господаря «Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму“» звали Кельвін Тауер. Кельвін «Вежа».
— Ходімо швидше, — поквапив Джейк. — Я хочу подивитися.
Двічі Едді не змусив себе просити. Йому теж кортіло подивитися.
ЧОТИРИ
У дверному проході Джейк зупинився. Всміхатися він не перестав, але усмішка стала трохи стриманішою.
— Що таке? Що з тобою? — стривожився Едді.
— Не знаю. Здається, щось змінилося. Просто… так багато всього сталося, відколи я тут не був…
Він не відводив погляду од дошки, що стояла біля вікна, пописана крейдою. Такий спосіб реклами товару здався Едді цілком гідним. Та дошка скидалася на ті, що їх виставляли біля забігайлівок, а ще на рибних ринках.
Неподалік від дошки Едді помітив іншого Джейка — ще не засмаглого, без жорсткого і ясного виразу в очах — біля невеличкого столика, на якому було розкладено товар. Дитячі книжки. Напевно, «Дев’ятнадцять чарівних казок» і «Дев’ятнадцять казок сучасності».
«Припини це, — наказав він самому собі. — Це синдром нав’язливого лайна, і ти це знаєш».
Можливо, так і було, проте Джейк’77 саме збирався взяти з того столика книжки, які невдовзі докорінно змінять (і, цілком імовірно, врятують) їхні життя. Едді вирішив, що почне непокоїтися через число «дев’ятнадцять» пізніше. Або не почне, якщо в змозі буде впоратися зі своєю тривогою.
— Ходімо всередину, — сказав він Джейкові.
Але хлопчик вагався.
— Ти чого? — спитав Едді. — Тауер нас не побачить, якщо тебе це хвилює.
— Тауер не побачить, — погодився Джейк. — Але що, як побачить він? — І хлопчик показав на себе колишнього, у котрого ще все було попереду: зустріч з Ґешером, Цок-Цоком і старими в Річковому Перехресті. А також з Блейном Моно та Реєю з Коосу.
Джейк дивився на Едді перелякано й допитливо водночас.
— А раптом я побачу самого себе?
Такої можливості Едді не відкидав. Чорт, статися могло що завгодно. Та відчуття, що було в нього на душі, від цього не змінилося.
— Гадаю, нам треба зайти, Джейку.
— Та… — вирвалося у хлопчика довгим зітханням. — Я теж так думаю.
П’ЯТЬ
Вони увійшли непоміченими, Едді полічив книжки на столику, що привернув хлопчикову увагу, і полегшено зітхнув, нарахувавши двадцять одну. Та тільки після того, як Джейк забрав дві потрібні йому книжки — «Чарлі Чух-Чуха» і книгу загадок, — їх лишилося дев’ятнадцять…
— Знайшов собі щось цікавеньке, синку? — спитав лагідний голос, що належав огрядному чоловікові в сорочці з відкритим коміром. Позаду нього, біля шинкваса, що його ідею наче поцупили з візка для продажу прохолодних газованих напоїв початку XX століття, тріо пристаркуватих парубків пили каву й поїдали тістечка. На мармуровій дошці стійки лежала шахівниця, на якій тривала партія.
— Скраю сидить Аарон Діпно, — прошепотів Джейк. — Він пояснить мені загадку про Самсона.
— Шшш! — цитьнув Едді, бо хотів почути розмову між Кельвіном Тауером і Джейком’77. Вона раптово здалася йому дуже важливою… та тільки чому, в біса, в книгарні було так темно?