— А панотець у нас — бібліотечний злодій, — зауважив Едді. — Через таких, як ти, зростає плата за читацькі квитки.
— Я її поверну, — сказав Каллаген. І він не жартував. — Найважливіше те, що мені пощастило з другого разу. Поглянь на сторінку сто дев’ятнадцять.
Едді розгорнув книгу на вказаній сторінці. На фото була проста біла церква, що стояла на пагорбі над ґрунтовою дорогою. «Методистська зала зібрань Іст-Стоунгема, — проголошував підпис. — Збуд. 1819 року».
Едді зауважив, що в сумі це число дасть дев’ятнадцять. Усміхнувшись, Каллаген кивнув.
— Ще щось помітив? — спитав він.
— Авжеж, — сказав Едді. — Схоже на Залу зібрань Кальї.
— Саме так. Майже її близнюк. — Каллаген глибоко вдихнув. — Ти готовий до другого раунду?
— Мабуть.
— Цього разу все триватиме довше, але тут є що почитати, тож сяк-так згаяти час ти зможеш.
— Не думаю, що зможу читати, — зізнався Едді. — Я надто знервований, бля. Вибачай на слові. Може, подивлюся, що там зашито в сумці.
Але Едді геть-чисто забув про предмет у підкладці. Пізніше його знайшла Сюзанна, яка на той час була вже не Сюзанною.
ТРИ
Думаючи про 1977, і з книжкою, розгорнутою на сторінці з фотографією методистської Зали зібрань в Іст-Стоунгемі, Каллаген удруге ступив у незнайдені двері. А вийшов у ясний сонячний ранок у Новій Англії. Церква була на місці, але відтоді, як її фотографували для «Доріг Нової Англії», її стіни пофарбували, а дорогу — заасфальтували. Неподалік стояла споруда, якої на знімку не було. «Іст-Стоунгемський універсальний магазин». Добре.
Каллаген попрямував туди в супроводі дверей, що пливли в повітрі. Дорогою він нагадав собі, що не можна витрачати один з четвертаків, узятий з його власного запасу. Джейків четвертак було випущено 1969 року. Зате в Каллагена він був 1981 року, і це могло викликати підозри. Проминаючи бензозаправку «Мобіл» (де звичайний бензин продавали по сорок дев’ять центів за літр), він переклав четвертак у задню кишеню.
Коли він зайшов до крамниці, де пахло майже так само, як у Тука, теленькнув дзвіночок. Ліворуч від дверей лежав стосик «Портленд Прес-Геральдз». Побачивши дату на газеті, Каллаген жахнувся. Коли він забирав книжку з публічної бібліотеки (півгодини тому за його внутрішнім годинником, не більше), було двадцять шосте червня. А на газетах стояло вже двадцять сьоме…
Каллаген узяв одну газету, пробіг очима заголовки (повінь у Новому Орлеані, звичний сплеск активності в одержимих думками про смерть кретинів на Близькому Сході) й звернув увагу на ціну: десять центів. Чудово. На здачу з четвертака зразка шістдесят дев’ятого року він зможе купити кусень старої-доброї американської салямі. Продавець привітно дивився, як він наближається до каси.
— Більше нічого? — спитав він.
— Ну, скажу я вам, — мовив Каллаген, — мені б не зашкодило знати, як пройти на пошту, як ви не від того.
Продавець здійняв брови й усміхнувся.
— Чую, ви з наших країв.
— Що, так відчутно? — і собі всміхнувся Каллаген.
— Аха. Пошту найти легко. Пройдете милю цією дорогою, там вам буде пошта. — Слово «дорогою» він вимовив як «дрогою», достоту так, як це зробив би Джеймі Джефордс.
— Дуже добре. А салямі плястерками ви продаєте?
— Я продам її вам так, як ви схочете купити, — приязно відповів продавець. — Літній гість, чи не так? — Ці слова чоловік вимовив з дуже знайомим акцентом. Каллаген так і очікував, що він додасть: «Скажіть, прошу».
— Можна й так сказати, — кивнув Каллаген.
ЧОТИРИ
Едді в печері боровся з тихим, але шаленим передзвоном і зазирав у прочинені двері. Каллаген саме йшов сільською дорогою. Щасти йому там. А синочок місіс Дін тимчасом спробує трохи почитати. Холодною і трохи тремтячою рукою він сягнув у книжкову шафу і витяг книгу, що стояла через одну від тієї, яку хтось поставив догори дриґом і яка, безперечно, багато змінила б для нього того дня, якби він узяв саме її. Але натомість йому до рук потрапили «Чотири повісті про Шерлока Голмса». Голмс, іще один великий мудрець і видатний наркаш. Едді розгорнув книгу на «Етюді в багряних тонах» і став читати, час від часу позираючи на скриню, де пульсувала своєю моторошною силою чорна Тринадцятка. Видно було лише вигин кулі. Невдовзі Едді облишив спроби читати й дивився лише на той вигин, як зачарований, не в змозі відвести погляд. Але дзвоники стихали, і то було добре, чи не так? За мить він уже не чув їх взагалі. А ще за мить повз кулі в його вухах просочився голос і до нього заговорив. Едді слухав.