Спершу він не побачив нічого, крім валуна, який перегороджував стежку, і в душу закралася холодна підозра, що голос матері сказав правду. Та потім кинув погляд ліворуч і побачив Едді за десять футів від себе, на краю вузької стежки, над прірвою. Його незаправлена сорочка тріпотіла на вітрі довкола руків’я Роландового великого револьвера. Риси обличчя Едді, зазвичай гострі та трохи лисячі, розпливлися, в очах була порожнеча. То було заціпеніле обличчя збитого з ніг боксера. Волосся майоріло довкола вух. Едді хитнувся вперед… потім губи стислися, а в очах майже пробився на поверхню свідомий вираз. Він ухопився за виступ скелі й хитнувся назад.
«Він бореться, — подумав Каллаген. — Опирається щосили. Але програє».
Інтуїція стрільця, найгостріша й найнадійніша в кризові моменти, підказала Каллагенові, що гукати не можна, бо цим він напевно підштовхне Едді в прірву. Замість кричати він кількома стрибками здолав коротку відстань, що відділяла його від Едді, й ухопив його ззаду за сорочку, якраз вчасно, бо Едді знову хитнувся вперед, відпустивши камінь і затуливши руками очі, мимохіть прибравши кумедного вигляду: «Прощавай, жорстокий світе».
Якби сорочка порвалася, Едді Дін назавжди вийшов би з великої гри ка. Проте навіть сорочки Кальї Брин Стерджис із цупкої домотканої матерії — і ті, мабуть, слугували ка. Тканина не тріснула, а Каллаген за роки тяжкої праці на дорозі накачав собі міцні м’язи. Він щосили смикнув Едді на себе й упіймав його в обійми, але перед тим молодий чоловік ударився головою об виступ на скелі, за який кілька секунд тому тримався рукою. Його вії затріпотіли, й він утупився очима в Каллагена, не впізнаючи його. І промовив щось, чого Каллаген не зміг розібрати: «Нааже йа ожу еіти о ежі».
Каллаген ухопив його за плечі й потрусив.
— Що? Я не розумію! — Не те щоб він дуже хотів зрозуміти, але потрібно було встановити контакт, повернути Едді з тієї далини, куди відправила його проклятуща чорна куля. — Я не… розумію тебе!
Цього разу відповідь була чіткішою:
— Вона каже, я можу полетіти до Вежі. Ти маєш мене відпустити. Я хочу полетіти.
— Ти не можеш літати, Едді. — Не впевнений, що Едді збагнув його слова, Каллаген нахилився й притулився лобом до лоба Едді. — Куля хотіла тебе вбити.
— Ні… — почав Едді, та раптом його очі просвітліли. Й широко розкрилися від розуміння. — Так.
Каллаген підняв голову, але плечей Едді не відпускав.
— Тепер ти в порядку?
— Так. Принаймні так мені здається. Отче, я добре тримався. Клянуся. Дзвіночки, звісно, дошкуляли, але я старався не зважати. Я навіть узяв книжку почитати. — Він роззирнувся довкола. — Господи, надіюся, я її не впустив. Тауер з мене шкуру зніме.
— Не впустив. Ти підпер нею віко скрині й дуже добре зробив. Інакше двері б зачинилися, а від тебе лишилося б полуничне желе на глибині семисот футів.
Глянувши униз, через край, Едді пополотнів. І не встиг Каллаген пошкодувати про своє правдолюбство, як Едді знудило на нові шорбутси.
СІМ
— Отче, вона підкралася до мене, — сказав Едді, коли знову зміг говорити. — Заколисала й накинулася.
— Так.
— Вдалося щось зробити на тому боці?
— Якщо вони отримають мого листа й зроблять так, як там написано, то можна буде сказати, що вдалося багато. Ти мав рацію. Діпно отримує пошту «до запитання». Що ж до Тауера, то я не знаю. — Каллаген сердито похитав головою.
— Думаю, це Тауер намовив Діпно, — сказав Едді. — Кел Тауер досі не може повірити, що вляпався в таке. І після того, що зі мною сталося, точніше, мало не сталося, я цілком можу його зрозуміти й поспівчувати. — Едді глянув на те, що Каллаген затискав під пахвою. — Що то?
— Газета, — відповів панотець, простягаючи й Едді. — Хочеш почитати про Ґолду Меїр?
ВІСІМ
Того вечора Роланд уважно вислухав розповіді Каллагена й Едді про їхні пригоди в Печері дверей та за її межами. Стрільця більше зацікавило не те, що Едді мало не загинув, а подібність між Кальєю Брин Стерджис та Іст-Стоунгемом. Він навіть попросив Каллагена зімітувати акцент продавця магазину й жінки на пошті. З цим завданням Каллаген, колишній мешканець Мену, впорався легко.
— Еге. Аха, — повторив Роланд. Він сидів, поринувши в роздуми, закинувши ноги на поруччя ґанку клебанії.