— Я вже маю чарівну жінку, — відказав Едді, щосили стараючись, щоб його голос звучав люб’язно. Адже чудово знав, що означає те швидке блимання лампочок в очах: сучий син сміявся з нього. «За кілька днів твої очі сміятимуться на потилиці, Енді, — подумав він. — Бо я тобі їх повибиваю. Дуже на це сподіваюся».
— Авжеж, але в багатьох жонатих чоловіків є коханки. Не так давно я вже казав це сеєві Тіану Джефордсу.
— Але не в тих, які кохають своїх дружин, — відрізав Тіан. — Я сказав тобі тоді й повторюю зараз.
— Друзяко Енді, — змінив тему Едді. — Ми прийшли до тебе в надії, що ти зробиш нам послугу. Трохи нам допоможеш у вечір напередодні Вовків.
В глибині грудей Енді щось заклацало, його очі знову спалахнули, але якось стривожено.
— Я б радо поміг, та не можу, сей, — забідкався Енді. — О так, ніщо не принесло б мені більшої втіхи, ніж допомогти друзям, але є такі речі, яких я не можу зробити, хоч як би цього хотів.
— Через програмування.
— Так. — Ввічливий тон з голосу робота кудись подівся. Тепер він говорив як машина. «Це його задній хід, — подумав Едді. — Енді обережний. На твоїх очах вони народжувалися вмирали, правда ж, Енді? Часом вони обзивають тебе нікчемною торбою гвинтів, не звертають на тебе уваги, але врешті ти ступаєш по їхніх кістках і співаєш своїх пісень, га? Але цього разу все буде інакше, приятелю. Тепер усе зміниться».
— Коли тебе зібрали, Енді? Просто цікаво. Коли ти зійшов з конвеєра «Ламерка»?
— Давно, сей. — Сині очі тепер спалахували й згасали повільно. Робот більше не сміявся.
— Дві тисячі років тому?
— Напевно, довше. Сей, я знаю одну пісню про пиятику, вам вона може сподобатися, дуже цікава пісенька…
— Може, іншим разом. Слухай, друже, якщо тобі тисячі років, то як так вийшло, що тебе запрограмували щодо Вовків?
Всередині Енді щось лунко брязнуло, наче зламалося. Потім він заговорив знову, і голос звучав мертво і невиразно, як тоді, коли Едді вперше почув його на узліссі Серединного лісу. То був голос Боско Боба, який готувався зібратися хмарами й пролитися на тебе дощем.
— Назвіть пароль, сей Едді.
— Здається, ми вже це проходили, правда?
— Пароль. У вас є десять секунд. Дев’ять… вісім… сім…
— А зручна штука цей пароль.
— Неправильний пароль, сей Едді.
— Щось мені хочеться відмовитися від свідчень.
— Два… один… нуль. У вас є ще одна спроба. Хочете повторити спробу, Едді?
Едді обдарував його сонячною усмішкою.
— Друзяко, а семінони віють улітку?
Знову заклацало. Голова Енді, що була схилена в один бік, схилилася в другий.
— Не розумію вас, Едді з Нью-Йорка.
— Вибач. Я лише старий дурний людський перець. Ні, я не хочу другої спроби. Не зараз, принаймні. Дозволь я розповім тобі, якої допомоги ми від тебе сподіваємося, а тоді вже ти скажеш, чи дозволяє тобі програмування. Як гадаєш, це чесно?
— Чесніше не буває, Едді.
— Гаразд. — Едді торкнувся тонкої металевої руки Енді. Поверхня була гладенька і якась неприємна на дотик. Масна. Але Едді не забрав руки і стишив голос до інтимного шепоту. — Я розповім тобі це тільки тому, що знаю, як добре ти вмієш зберігати таємниці.
— О так, сей Едді! Ніхто не вміє краще тримати таємниці, ніж Енді. — Відчувши твердий ґрунт під ногами, робот знов став собою, хитрим і самовдоволеним мерзотником.
— Слухай… — Едді зіп’явся навшпиньки. — Нахили голову.
У надрах корпуса Енді — там, де могла б міститися його серцева коробка, якби він не був високотехнологічною бляшанкою, — захурчали серводвигуни. Тим часом Едді піднявся ще вище, почуваючись маленьким хлопчиком, що шепоче на вухо якусь таємницю.
— Панотець приніс із нашого рівня Вежі зброю, — пробубонів він. — Хорошу зброю.
Енді повернув голову. Його очі спалахнули так яскраво, що це могло означати лише великий подив. Едді тримав незворушне обличчя, але подумки шкірився.
— Правду кажете, Едді?
— Кажу спасибі.
— Панотець каже, вона потужна, — докинув Тіан. — Як пощастить і вона робоча, то Вовкам повний гаплик. Але нам треба перевезти її на північ від села… а вона важка, зараза. Енді, поможеш нам повантажити її на вози у Вовчий вечір?
Мовчанка. Клацання.
— Йому програмування не дозволить, — сумовито похитав головою Едді. — Ну, що ж, самі піднапружимося…